Покохати відьму

Пiдiйшов у кут, узяв арбалет, намагаюся показати, слабенька це зброя, чимось, мабуть, iншим дiяв – покажи, чим та що? У вiдповiдь вiн з сагайдака стрiлу вийняв. На кiнцi древка – невеликий виступ, натиснув мiй рятiвник на нього пальцем – i з наконечника бризнула каламутна цiвка, так було б, якби вся стрiла ввiйшла в тiло. Для пояснення змiю зобразив. Дивно, але в нас точно така водиться, тiльки неотруйна.

Перекладач. Отрута деяких змiй – наприклад, звичайних вужiв – нешкiдлива для теплокровних тварин, проте на рептилiй дiе не згiрш, нiж отрута кобри.

Боги та демони, чого ж вiн сидiв тодi?! Мабуть, питання це було в мене на виду написане, тому що зiтхнув Три Коси, – так я нарiк його подумки, – похнюпився, нiби в чому винен, i намалював ящера. Того самого, трирогого. А з пащеки оберемок трави стирчить… Травоiд, отже. Тут уже я червоношкiрим зробився, а вiн менi в плече тиче: ти, мовляв, знати не мiг.

Потiм, коли заспокоiвсь я трохи (помилка то неприпустима, – якби я подумав спершу, то здогадався б – не схоже створiння те на хижака), то Три Коси ще намалював: печеру й нас двох.

Потiм узяв кругляш, яким витирав малюнки, i пiднiс до своеi фiгури, а сам на мене дивиться – витирати чи нi? Я вiдвiв його руку в сторону. Так нас стало двое.

* * *

Той час летiв швидко. Щоправда, говорити спiльною мовою так i не навчилися – надто рiзнi мови нашi, язика можна зламати. Але дещо розумiли. Я його кликав Другом або Приятелем, i вiн розумiв, хоча вимовити не мiг.

У нього для мене теж слово було, я вiдгукувався.

Багато чого навчив вiн мене, особливо дiяти списом. У нього, крiм самострiла, було кiлька списiв з рiзними наконечниками. Вiн метав списи майстерно, а з руки дiяв – i поготiв. І мене вчив. Я й ранiше знав, що списами можна не тiльки нападати, але й захищатися – деякi з «навчальних примар» це робили, але сам не вмiв ранiше: не вчила Панi.

Панi. Не встигла.

…По першому снiгу пiшли ми запасатися олениною на зиму (коптильню, яку я влаштував у сусiднiй печерi, Приятель схвалив).

Перед тим, як ми роздiлилися – я був загоничем, – вiн вийняв iз сумки два дивних кинджали. Уявiть, що з рукоятi вгору стирчить другий клинок. Натиснув Приятель на звiринi морди в центрi колодки, i клинки розiйшлися, як клешнi рака, – iх стало чотири. Вiн що, збираеться такою дивною зброею звiрiв бити? Утiм, йому виднiше.

Пiшов я в обхiд i, як ранiше домовилися, сполохав стадо вовчим виттям.