Відлуння любові: чоловіки

Карук ще трохи потоптався: йому страшенно хотiлося побачити, як мати перев’язуватиме Маран груди.

– Каруче!.. – вдруге почувся голос тiтки.

Карук згадав, що тiтка вже сердилася на нього через кисле тiсто, i щоб не розгнiвати ii ще бiльше, таки зiбрався йти. У лiжку Маран поворушила ногами.

– Каруче!.. – знову тiтка.

– Хлопчику, вiд крику у твоеi тiтки надiрвався голос, – звернулася до нього матiр Маран, накладаючи стерту цибулину на клаптик марлi.

Каруковi довелося йти… Так i не побачивши прищика на грудях Маран!.

Селяни не мали потреби в настiнному календарi. Коли вони бачили, що Карук вийшов iз хати босонiж, це означало, що почалася весна, i земля потеплiла. Коли холошi Карукових штанiв були роздертi по колiна, це означало, що настало лiто. А якщо Карук ловив пiд мостом ракiв, було зрозумiло, що наближаеться осiнь.

Цього лiта в життi Карука не вiдбулося нiчого знаменного. Вiн з’iв усю черешню з дерева в саду Маран. Та ще, коли вони гралися з Маран на тоцi, вiн попросив у неi про поцiлунок, але отримав вiдмову.

В один iз осiннiх днiв Карук знайшов пiд мостом, де ловив ракiв, синю намистинку. Вiн просунув у неi нитку i повiсив на шию, щоб оберегти себе вiд злого ока, отруйноi колючки i врокiв. Вiн чув вiд тiтки, що синя намистинка допомагае, рятуе вiд пристрiту. У компанii друзiв Карук не раз розповiдав про чудодiйнi властивостi намистинки.

Того дня Маран, як зазвичай, пасла теля в своему саду i плела вiнок iз ромашок, коли – гоп!.. – зi стiни зiстрибнув Карук…

– …Ага, i ще – коли людина одягае на себе цю намистинку, у вовка одразу ж закриваеться паща, – розповiдав Карук iз широко розкритими очима. – Коли граеш у костi, то все щастя приходить до тебе. Якщо впадеш iз дерева, з тобою нiчого не станеться. Коли намистинка з тобою, тобi нiщо не загрожуе – анi злива, анi вогонь.

Чого, чого тiльки не говорив Карук! Маран заворожено слухала.

– Каруче, нехай же ця намистинка залишиться зi мною, добре? – просила Маран.

– Е нi, нiзащо! Нi за якi грошi. Навiть якщо даси менi сто золотих монет, все одно не вiддам тобi намистину.

– Ну, нехай вона побуде в мене хоча б один-единий день, не будь же скнарою! – просила Маран, додаючи личковi першого жiночого кокетства i даруючи посмiшку.