Пригоди француза в Україні

Я, Франсуа i лабрадор крокуемо вже вечiрнiми вулицями Парижа, у яких зараз змiшався запах солодкого лiтнього туману та цигарок.

На березi Сени вже закiнчуються пiкнiки, люди згортають маленькi i великi ковдри i складають бокали в корзини, дiти i собаки бiгають кругами, а в маленьких напiвколах одразу над рiчкою вже звучить музика.

Сюди щонедiлi приходять люди, закоханi в життя. Вони приносять колонки i вмикають музику, яка iм до вподоби. Приносять iжу та напоi i святкують. Таке ось вечiрне свято. Ми минаемо танцюристiв свiнгу, якi весело качаються на вiтрi, а над самою рiчкою бiля них украiнськi чи росiйськi туристи розгадують кросворди.

Ми пiдходимо до танцюристiв сальси i бачимо маленькi групки свiжонафарбованих карибських красунь, кубинцiв, якi iдять щось подiбне до самоси, француженок, якi перевдягають кросiвки на туфлi з каблуками, старих i молодих, тих, хто уже в танцi i хто все ще насмiлюеться запросити дiвчину, в яку потаемно закоханий.

Менi здаеться, що Франсуа – гей, i тому ще бiльше починаю довiряти цьому хлопцю.

Чорного лабрадора ми прив’язуемо до стовпа, бо вiн неодмiнно теж захоче танцювати, а на обличчях деяких красунь можна побачити маленькi невдоволенi гримаски. Танцюй бiля стовпа, малюк.

А ми з Франсуа кидаемось у танець, у довгу сонячну бачату, а пiсля неi ритмiчний регетон. Нам здаеться, що солоний пiт вилiтае хвилями iз цього напiвкола в Сену i перетворюе ii з рiчки на море. А ще нам здаеться, що навколо кружляють чайки i все наше напiвколо переноситься в гарячу Кубу.

«А ще краще б на Сен-Мартен», думаю собi я.

Коли волосся вже прилипло до шиi, я купую в чоловiка, що стоiть поруч, пляшку води, i вода здаеться такою солодкою порiвняно з морським потом, який бризкае у моiй уявi на всi боки з цього гарячого розпiтнiлого танцмайданчика.

Я сиджу на одному з рiвнiв напiвкола, а поряд зi мною – елегантно одягнений чоловiк у пiджаку. Вiн розвертаеться i я впiзнаю у своему знайомому кубинця Родрiго з «Буена Вiсти». Це ж треба! Таке бувае хiба що в кiно чи в казках.

Ми смiемося i обiймаемось, i я вiдчуваю, наче зустрiла дуже давнього та доброго знайомого.

– Що робиш в Парижi? – запитую його iспанською.

– Приiхав по роботi i друзiв вiдвiдати.

Я одразу складаю в головi iсторii про те, як вiн буде вести контрабандою гранiт чи наркотики, i менi стае смiшно вiд власних думок. Найчастiше наш розум вигадуе таку вже неправду, а нам вибирати, вiрити йому чи нi. Я вибираю не вiрити, та не завжди виходить.