Пригоди француза в Україні

А числа Фiбоначчi, що трапляються в природi у рiзних спiральних формах?

Яка твоя улюблена геометрична форма?

Сьогоднi я не лiзтиму на вежу, не купуватиму смоктальних цукерок у формi вежi, не iстиму в ресторанi на висотi 58 метрiв вежi i не житиму в готелi. Я не дивитимусь на мiсто з вежi i не займатимусь вправами з пiднiмання по сходах. Я просто вiзьму бокал вина i сяду на травi за вежею, де сидять сотнi туристiв i де сотнi iммiгрантiв продають брелочки. Я сидiтиму там i любитиму ii очима.

Це, може, хтось помiтить, а може, й нiхто.

Я, можливо, буду смiшною та недолугою, але нiхто не заборонить менi сьогоднi пiти на побачення з нею, з Ейфелевою вежею. Се ля вi, таке життя, коли вже дуже бажаеш чогось, то навiть поiдеш з дiдом з Малих Крушлинцiв на виставку сиру, щоб потрапити на побачення зi своiм бажанням.

А чого ти бажаеш настiльки, щоб поiхати кудись з дiдом Василем?

* * *

Сиджу я, нi про що не думаю, просто спостерiгаю за смерканням заходу сонця, просто смакую життя через усi п’ять органiв чуття, запахом скошеноi трави, парфумiв i диму вiд машин, смаком червоного вина, поглядом на захiд сонця i Ейфелеву вежу, слухом до музики свiтських туристських балачок i дотиком до свiжоi нев’янучоi зеленоi трави.

Смакування вежi посилюеться, коли горизонт червонiе i день на нас крапае останньою краплею червоного свiтла. Такi моменти – моi улюбленi, бо я завжди очiкую магiю, що ховаеться за завiсами темряви.

Коли я допивала останнi ковточки вина i вечора, до мене прибiг гарний пес i почав тертися об мене боком, а за псом i хазяiн.

Я якраз шукала, з ким би то посвяткувати кiнець вечора, i цi люди та собаки дуже пiдходили для мого святкування.

Починаеться коротка затяжна розмова пiд останнi акорди заходу сонця. Франсуа – письменник, i приiхав до Парижа з пiвдня Францii половити новi сюжети для книжки i посидiти з собакою своiх друзiв, якi полетiли на Таiтi. Франсуа пахне свiжоспиленим деревом i парним гарячим молоком, вiд нього вiе братньою нiжнiстю, i коли вiн запрошуе мене танцювати сальсу на березi Сени, я одразу погоджуюсь.

– Ти з Украiни? – питае. – Мiй дiд колись пiсля вiйни закохався в украiнку i втiк до Радянського Союзу. З тих пiр ми його не бачили. Мене тодi ще не було, але бабуся часто за ним сумувала, так i не вийшла бiльше замiж.

«Ну придумав, – мiркую я. – Як можна було втекти до Радянського Союзу, його б одразу пристрелили на кордонi».