Вояж, або Клуб одиноких сердець

Так от, моя мати була такою як всi, але iнодi, пiд впливом чогось, нi iй, нi менi тодi не вiдомого, робила дивовижнi, непояснювальнi з першого погляду, речi.

Могла нi з того нi з сього, посеред бiлого дня, притулити мене до себе, погладити по голiвцi. Та тiльки-но я, вiдчувши цю найменшу змiну в маминому настою, хотiла пригорнутись, вона вiдривала мене вiд себе й казала йти бавитись надвiр, до дiтей. Чому так було, не знаю. Якiсь припливи нiжностi находили на неi i, попри ii волю, огортали з нiг до голови як ранковий туман.

Рухи тодi ii сповiльнювались, лагiднiшали i вона робилась така, наче щойно зi сну – тепла, дуже м’яка i завжди усмiхнена. Нi, насправдi, то була навiть не усмiшка, а пiвусмiшка. І тоi пiвусмiшки вистарчало, аби зрозумiти, що зараз мати обдаруе абсолютно несподiваною та вiд того не менш щедрою порцiею любовi.

Могла, пiсля повернення вiд кравчинi, таемничо всмiхаючись, принести менi невеличкий згорточок. І як правило той згорточок в моiх руках перетворювався то малесеньку сукеночку, яка кроем i фасоном iмiтувала материну, то спiдничку, про яку я давно мрiяла, побачивши схожу на малюнках своiх книжечок.

Могла злiпити менi звiрятко з тiста, коли готувала вареники. При тому неодмiнно була присутня ота ii пiвусмiшка, яка й видавала чергову несподiванку.

Але те, що сталося одного разу, якраз перед Великоднем, перевершило всi моi сподiвання. Час вiд часу, а особливо перед великими святами, до нашого селища приiздили мiняйли. Великий вiз, запряжений понурою конячкою яку здавалося життя на тому свiтi давно перестало цiкавити.

Та це не заважало ii власнику завжди бути в доброму гуморi та вигадувати розмаiтi приповiдки-примовляночки вiд яких часами й вилицi дорослих жiнок вкривалися червiнню макових пелюсток, не кажучи вже про малих дiтей.

Завжди було непереборно цiкаво, зате не менш лячно, як приiздив цей особливий вiз. Ще здаля, зачувши дрiбноголосi дзвiночки, ми зi сусiдськими дiтьми гуртом висипали на дорогу, як горох з дiрявого мiха. Стаючи навшпиньки, намагались уздрiти чим цього разу потiшить мiняйло-приповiдник.

Дивовижним був той чоловiк, що кожного разу з’являвся з нiкуди. Дивний радше тим, що нiхто нiколи не знав звiдки саме вiн появиться i коли саме. Для всiх було загадкою чи е в цього давно немолодого чоловiка, який, здавалося, вмiв зупинити плин часу на якомусь десятку лiт, дiм, сiм’я, дiти. Що примусило сивочолого мужа займатись цiею невдячною справою: iздити мiстечками й селами та вимiнювати непотрiб на… непотрiб.