Тінь над Інсмутом

Пiсля цього Сарджент виволiк iз салону пакети з поштою та газетами i пiшов у фойе готелю, тодi як пасажири – та ж трiйця, яку я мав можливiсть спостерiгати вранцi у Ньюберiпортi – почовгали до тротуару й обмiнялися кiлькома гортанними словами з неробами, котрi стояли там, причому те, що менi вдалося почути з iхнiх реплiк, нiяк не було схоже на англiйську мову. Я пiднявся в салон i зайняв те саме мiсце, на якому iхав сюди. Проте ще до того, як менi вдалося там влаштуватися, знову з’явився Сарджент, узявся щось бурмотiти своiм хрипким, надтрiснутим i загалом доволi мерзенним голосом.

Як незабаром з’ясувалося, менi страшенно не пощастило. За його словами, щось трапилося з двигуном: поки iхав iз Ньюберiпорта, все начебто було гаразд, а тепер вiн чхае i не заводиться, тому поiхати цим автобусом до Архема не вдасться. На жаль, швидко вiдремонтувати його немае можливостi, а крiм нього, в мiстi зараз немае жодного вiльного транспорту, яким можна не те що до Архема дiстатися, а й узагалi кудись виiхати за межi Інсмута.

Сарджент ще якийсь час бiдкався, проте менi не залишалося нiчого iншого, як заночувати в заiздi Джiлмена. Хтозна, може, менi вдасться домовитися про прийнятну цiну за номер, однак це i справдi залишалося единим, що я мiг вчинити в цiй ситуацii.

Охоплений гiркою тугою вiд такого несподiваного краху всiх моiх планiв i вiдчайдушно ненавидячи саму думку про те, що доведеться заночувати в цьому затхлому, напiвтемному мiстi, я зiйшов iз автобуса i знову увiйшов у вестибюль готелю, де похмурий i доволi дивний нiчний клерк поiнформував мене, що я можу зупинитися в номерi 428.

Вiн мiстився на передостанньому поверсi i, за його словами, був достатньо просторим, цiна зовсiм невисока, всього долар за добу.

Пригнiчуючи в собi всi спогади про те, що менi довелося почути у Ньюберiпортi про цей готель, я розписався в книзi для гостей, заплатив долар i дозволив портье вiднести свою валiзу. Пiсля цього й сам поплентався вслiд за понурим слугою нагору, подолавши три прольоти сходiв, що дуже скрипiли, i пройшовся запилюженими коридорами, в яких, як менi здалося, не помiчалося жодних ознак життя.

Кiмната, що призначалася менi, виявилася вельми аскетичною – з найпростiшими дешевими меблями та двома вiкнами, що виходили на доволi темний, облямований невисокою цегляною стiною внутрiшнiй дворик. Трохи вище панорама тяглася в захiдному напрямку старих дахiв, а за ними на вiдстанi маячили простори заболоченоi сiльськоi мiсцевостi.