Крилата смерть

Але нам достатньо знати, що вiн жив у мiстi, оточеному високим муром, в якому панували вiчнi сутiнки; що вiн працював увесь день – вiд зорi до зорi, а ввечерi повертався до своеi кiмнати, в якiй вiкно визирало не на поля чи гаi, а на дитинець, куди у тупому розпачi витрiщалися й iншi вiкна. Із дна цього колодязя виднiлися лише стiни та вiкна, хiба що iнодi, якщо майже вибратися з вiкна назовнi, можна було побачити крихiтнi зiроньки, що пропливали повз.

А позаяк мури та вiкна рано чи пiзно можуть звести з розуму людину, котра багато читае i багато мрiе, то мешканець цього покою звик щоночi висуватися з вiкна, щоб хоч краечком ока побачити щось, що не належить до земного свiту з його сiрими багатоповерховими мiстами.

За багато рокiв вiн став давати iмена зорям, що повiльно пливли, i проводжати iх зацiкавленим поглядом, коли вони, на жаль, вислизали геть, поки його очам не вiдкрилося багато такого, про що пересiчнi люди й не пiдозрюють. І ось однiеi ночi, здолавши майже бездонну прiрву, жаданi небеса спустилися до вiкна цього чоловiка i, змiшавшись iз повiтрям його кiмнати, зробили його частиною iхнiх казкових див.

У його покоi з’явилися непокiрнi потоки бузковоi пiвночi, що виблискували золотими краплинками, туди вихором увiрвалися клуби пилу та вогню з позамежних сфер iз таким запахом, якого на землi не бувае. Наркотичнi океани шумiли там, запаленi сонцями, про якi люди не мали нi найменшого поняття, i в iхнiх немислимих глибинах плавали небаченi дельфiни та морськi нiмфи. Безголоса й безмежна стихiя охопила мрiйника i забрала його з собою, не торкаючись тiла чоловiка, котрий нерухомо завис на самотньому пiдвiконнi, а потiм багато днiв, яких не злiчити земним календарям, потоки з позамежних сфер нiжно несли чоловiка до його мрiй, до тих самих мрiй, про якi людство давно забуло.

І нiхто не знае, скiльки тимчасових циклiв вони дозволили йому спати на зеленому, пiдiгрiтому сонечком березi, овiяному ароматом лотосiв i прикрашеному iхнiми багряними зiрками.

Коханi мерцi

Зараз пiвнiч.

Ще до свiтанку мене знайдуть i запроторять до казематiв, в яких я нидiтиму до кiнця своiх днiв, змордований невгамовною жагою, доки не приеднаюся нарештi до своiх коханих мерцiв.

Я сиджу в смердючiй ямi, що утворилася на мiсцi стародавньоi могили; письмовим столом менi слугуе потерта, знищена часом надгробна каменюка, що завалилася; нiчну темряву розсiюе лише сяйво зiрок i тоненького мiсяця-молодика, однак я бачу все ясно, як удень.