Крізь браму срібного ключа

Бо весь жах мого становища полягав навiть не в тих нелюдських муках, якi я вiдчував, не в тому, що в менi по краплинi висихав дух i життева сила, а в усвiдомленнi того, що означають цi в неймовiрнiй кiлькостi метри линви, i якi безмiрнi невiдомi простори в глибинах земних надр, либонь, оточують мене саме зараз. Отже, нескiнченний спуск i полiт через сатанинськi безоднi, що перехоплював дух, були реальнiстю, i тепер я лежу без будь-якоi надii на порятунок в якомусь безiменному позамежному свiтi неподалiк вiд центру землi? Понад людську силу було витерпiти цю жахливу, гiрку правду, що раптово звалилася на мене, i я знову вимкнувся.

Кажучи «вимкнувся», я зовсiм не маю на увазi вiдсутнiсть марень. Навпаки, моя вiдчуженiсть вiд зовнiшнього, реального свiту супроводжувалася неймовiрними видивами, описати якi неможливо. Господи!.. І навiщо тiльки я прочитав стiльки сторiнок з египтологii до того, як вiдвiдати цю землю, батькiвщину всесвiтньоi пiтьми i жаху?! Ця друга непритомнiсть знову осяяла мiй приспаний розум лячним розумiнням самоi сутi цiеi краiни i ii таемниць, i з якоiсь проклятоi примхи долi моi мрii звернулися до уявлень про мертвих, котрi губляться у глибинi столiть, i про те, як вони iнодi постають i живуть iз душею й тiлом в утробi загадкових гробниць, що бiльше нагадують будинки, нiж могили.

У моiй пам’ятi спливло, набувши химерного образу, якого я, на щастя, вже не пригадаю, оригiнальне i вибагливе облаштування египетськоi поховальноi камери; я пригадав також безглуздi i дикi забобони, що породили таку схему.

Усi думки стародавнiх египтян оберталися навколо смертi й мерцiв. Вони розумiли воскресiння в буквальному сенсi як воскресiння тiла. Саме це спонукало iх iз особливою ретельнiстю мумiфiкувати тiло i зберiгати всi життево важливi органи в закупорених посудинах поруч iз покiйником. Тим часом, крiм тiла, вони вiрили й в iснування ще двох елементiв: душi, яка пiсля того, як ii оцiнить i схвалить Осирiс, замешкуе в краiнi блаженних, i темного, зловiсного «ка» або життевого початку, що, сiючи страх, мандруе горiшнiм i нижнiм свiтами, спускаючись iнколи в поховальну каплицю до збереженого тiла, щоб скуштувати жертовноi iжi, принесеноi туди жерцями й побожною челяддю.

А iнодi циркулюють ще й такi чутки: що воно входить у тiло або в його дерев’яного двiйника, якого завжди кладуть поруч, i, покинувши межi гробницi, блукае околицями, чинячи своi темнi справи.