Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories

Це давало жiнцi право на провiдну роль у розмовi про злодiiв. Була тут i донька з iменем Опал, також худа i смаглява, але обдарована духовним баченням. У будь-якому разi, вона сама так вважала, рiднi ж дивачку не дуже пiдтримували.

Полум’яно-потойбiчним душам розсудливо не матерiалiзуватися у великiй родинi. Був тут i брат ii Джон, високий парубок, котрий дуже бурхливо демонстрував повну байдужiсть до спiлкування з примарами. Крiм цього, його цiкавили тiльки автомобiлi. Складалося враження, буцiмто вiн вiчно продае одну автомашину i купуе iншу, причому за якимось законом, який навряд чи змiг би пояснити вчений-економiст, завжди примудрявся купити набагато кращий автомобiль, продавши пошкоджений або застарiлий.

Був тут ще один брат, Фiлiп, молодик iз темним, хвилястим волоссям, котрий вирiзнявся пiдвищеною увагою до свого гарнiтуру. Без сумнiву, це входить у число обов’язкiв бiржового клерка. Проте, як часом натякав його господар, вони цим не обмежуються.

І, нарештi, за столом сидiв його друг Денiел Дiвайн, також темноволосий i вишукано одягнений, але з борiдкою, пiдстриженою за iноземною модою i тому вселяючи певний острах.

Саме Дiвайн завiв бесiду про газетну статтю, тактовно вдавшись до настiльки дiевого способу, щоб запобiгти сiмейним чварам, що назрiвали через те, що юна ясновидиця почала описувати блiдi обличчя, що пропливали вночi у неi за вiкном, а Джон Бенкс ще несамовитiше, нiж зазвичай, вiдгукнувся на це одкровення потойбiчного свiту.

Згадка про нове i, можливо, небезпечне сусiдство досить швидко вiдвернуло увагу обох сперечальникiв.

– Який жах! – вигукнула панi Бенкс. – Мабуть, вiн зовсiм нещодавно приiхав. Хто б це мiг бути?

– Не пригадую, щоб хтось приiхав зовсiм недавно, – вiдгукнувся ii чоловiк, – хiба що сер Леопольд Пулмен в Бiчвуд-гаусi.

– Мiй любий, – як дитинi зауважила дружина, – якi дурницi ти мелеш! Сер Леопольд!.. – жiнка помовчала i додала: – От якби хтось сказав, що це його секретар – той, iз бакенбардами… Я завжди казала, з того часу, як його взяли на мiсце, яке мав отримати Фiлiп…

– Нiчого не вдiеш, – замрiяно зронив Фiлiп, единий раз вступивши в розмову.

 – Та й мiсце так собi.

– Єдиний, кого я знаю, – зауважив Дiвайн, – це чоловiк на прiзвище Карвер, котрий оселився на фермi у Смiта. Вiн веде спокiйний спосiб життя, але з ним цiкаво балакати. Здаеться, у Джона були з ним якiсь справи.

– Трохи розбираеться в автомобiлях, – визнав одержимий однiею пристрастю Джон.