Воскресіння патера Брауна = The Resurrection of Father Brown

– Що ви таке бурмочете? – обiрвав його гучним реготом лiкар.

Йому вiдповiв тверезий голос Фламбо:

– На патера Брауна находить iнодi мiстичний туман, але маю вас попередити: щоразу це бувае лише тодi, коли i справдi поруч зачаiлося зло.

– Оце дивина! – здивувався представник науки.

– Та ви погляньте самi, – священик тримав криве лезо на вiдльотi, немов живу змiю. – Гляньте на цi лiнii. Для чого вiн створений, цей нiж? Яке його призначення, пряме i чесне? У ньому немае нi гостроти дротика, нi плавного вигину коси.

– Ну, якщо вiн вам не до душi, – сказав звеселившись Геррiс, – то повернiмо його законному власнику. Що це ми нiяк не дочвалаемо до тiеi чортовоi оранжереi? Насмiлюся заявити, тут i будинок такоi ж пiдлоi форми.

– Нi, ви мене не зрозумiли, – священик похитав головою. – Будинок цей, можливо, безглуздий i навiть смiховинний, але в ньому немае нiчого пiдступного.

Балакаючи, вони дiйшли до оранжереi, в скляному пiвколi якоi не було жодного отвору – нi дверного, нi вiконного. Крiзь чисте скло в яскравому призахiдному сонцi палали червонi суцвiття, а в глибинi, на отоманцi в безсилiй позi простяглася тендiтна фiгурка в брунатнiй оксамитовiй куртцi. Поет, либонь, задрiмав над книжкою. Вiн був блiдий, стрункий, iз масою розсипаних каштанових кучерiв, i вузький фальбанок бороди аж нiяк не додавав йому мужностi. Все це багато разiв траплялося бачити медику й iншим, але навiть якщо це було не так, вони зараз не вдiлили б Квiнтону навiть побiжного погляду, бо очi людей були прикутi до iншого.

На стежцi, за круглим виступом оранжереi, стояв високий чоловiк у спадаючiй до землi бiлiй одежi, i призахiдне сонце вигравало в прекраснiй темнiй бронзi його гладенького черепа, обличчя та шиi. Дивак був нерухомий, як гора, i пильно витрiщався на сплячого.

– Хто це? – здивувався патер Браун, i голос його стишився до шепоту.

– Той самий пройдисвiт iндус, – пробурчав Геррiс. – Якого дiдька йому тут треба?

– Схоже на гiпноз, – сказав Фламбо, покусуючи чорний вус.

– Ну чому невiгласи в медицинi так люблять звалювати все на гiпноз? – обурився лiкар. – Грабiж, а не гiпноз, ось чим це пахне.

– Що ж, спитаемо у нього самого, – не терплячи зволiкань, Фламбо одним стрибком покрив вiдстань, що роздiляла iх.