Війна світів

Цей мiй рух привернув його увагу, i вiн хутко глянув на мене.

– Чи нема у вас води? – запитав я.

Вiн похитав головою.

– Уже цiлу годину ви просите води, – сказав вiн.

Хвилину ми дивилися мовчки один на одного. Напевно, мiй вигляд здався йому чудним: я був напiвголий, мокрi штани та шкарпетки – ото й уся моя одежа, тiло попечене, лице й спина – чорнi вiд диму. Його ж лице було мляве, пiдборiддя спокiйне, майже бiле кучеряве волосся спадало на низьке чоло, великi ясно-блакитнi очi невидюще втупленi у далечiнь.

– Що воно дiеться? – мовив вiн. – Що все це означае?

Я глянув на нього й нiчого не вiдповiв.

Вiн простер тонку бiлу руку i мало не заголосив:

– Як це могло статися? За якi грiхи така покута? Пiсля ранньоi вiдправи пiшов я трохи прогулятися, а тут нагло – вогонь, землетрус, смерть! Чистий Содом i Гоморра! Вся наша праця пiшла на вiтер, вся праця… І хто вони такi, отi марсiяни?

– А ми хто такi? – насилу промимрив я.

Вiн обхопив руками колiна i перевiв на мене погляд. Кiлька секунд вiн дивився мовчки.

– Пiшов я трохи прогулятися… – повторив вiн. – Аж тут раптом – вогонь, землетрус, смерть!

Вiн замовк, пiдборiддям майже уткнувшись у колiна. А тодi почав знову, махаючи рукою:

– Вся праця… всi недiльнi школи… За якi грiхи? Чим завинив Вейбридж? Все пiшло з димом, усе зруйновано. А церква! Тiльки три роки, як перебудували.

І через деякий час додав, неначе божевiльний:

– Дим вiд ii згарища буде здiйматися до неба вовiки й вiки!

Очi його заблищали, своiм худим пальцем вiн тицьнув у бiк Вейбриджа.

Аж тепер я почав розумiти, в якому вiн станi. Страшна трагедiя, що й вiн був ii учасником, – очевидно, священник був один з тих, кому пощастило втекти з Вейбриджа, – мало не позбавила його розуму.

– Чи далеко звiдси до Санберi?

– Ще сьогоднi вранцi я правив службу Божу…

– Вiдтодi багато що змiнилося, – сказав я спокiйно.

– Надiя!

– Так, велика надiя, незважаючи на всi цi руiни!

Я почав пояснювати йому, як дивлюся на наше становище. Спершу вiн слухав, але скоро йому набридло, i порожнiй погляд метнувся кудись убiк.

– Це – початок кiнця, – сказав вiн, не дослухавши моеi мови.