Війна світів

Солдатам нелегко було втокмачити населенню, яка серйозна небезпека йому загрожуе. Ми бачили тут якогось засушеного дiдка iз великою скринею, вiн сердито сперечався з капралом, що не дозволяв йому брати з собою десяткiв два або й бiльше горщикiв з орхiдеями. Я пiдiйшов до них i смикнув старого за лiкоть.

– Ви знаете, що там дiеться? – запитав я, показуючи на верхiв’я дерев, за якими були марсiяни.

– Га? – запитав старий, обернувшись. – Я iм пояснюю, що цi горщики – велика цiннiсть.

– Смерть! – вигукнув я.

 – Смерть iде! Смерть, розумiете?

Я залишив його роздумувати над цими словами, а сам кинувся за артилеристом. На поворотi я оглянувся. Капрал дав старому спокiй, i вiн стояв один бiля своеi скринi та горщикiв з орхiдеями, розгублено позираючи на дерева, за якими ховалася небезпека.

У Вейбриджi нiхто не мiг нам сказати, де мiститься штаб. Тут панувало таке безладдя, якого я ще не бачив. Пiдводи, карети, де не ступиш – найдивовижнiша мiшанина всiляких возiв i коней. Статечнi жителi мiстечка, чоловiки в спортивних костюмах, чепурно повдяганi жiнки – всi похапцем пакували своi речi; навiть тi, що завжди били байдики, i вони заповзятливо допомагали iншим; галасували дiтлахи, вдоволенi з такоi недiлi.

А над усiею цiею метушнею розлягалося калатання дзвонiв: це достойний вiкарiй хоробро правив ранню службу.

Ми з артилеристом присiли на сходинцi бiля криницi й нашвидку пiдкрiпилися харчами, що захопили з собою. Вiйськовi патрулi – вже не гусари, а гренадери в бiлих мундирах, – попереджували цивiльне населення, щоб воно швидше або вибиралося, або ховалося по льохах, як тiльки почнеться обстрiл.

Проходячи залiзничним мостом, ми бачили великi юрби людей, що купчилися на станцii й навколо неi: платформи були забитi рiзними валiзами й клунками. Звичайний розклад поiздiв було порушено – певно, тому, що пiдвозили до Чертсi вiйська й гармати. Кажуть, що пiзнiше дiйшло навiть до жорстокоi бiйки за мiсця в додаткових поiздах, якi було пущено пополуднi.

Тiльки пiсля обiду ми вийшли з Вейбриджа i дiсталися до шеппертонського шлюзу, де зливаються Вей i Темза. Тут ми допомогли двом бабусям навантажити маленький вiзок. Гирло рiчки Вей мае три рукави; через неi ходив пором, i можна було найняти човен. На тому боцi рiчки був заiзд, перед ним галявина, а далi за деревами височiла дзвiниця шеппертонськоi церкви (тепер на ii мiсцi стирчить шпиль).

Бiля перевозу ми застали збуджену i галасливу юрбу втiкачiв.