Невидима людина

І – чи повiрите? – в цьому клятому графствi я не знайшов нiчого, крiм оцих черевикiв. Ви тiльки гляньте на них. Взагалi-то в цiй окрузi можна розжитися на добрi черевики. Але така вже моя щербата доля. Рокiв десять я вже ношу черевики з цього графства… А от тепер вони менi пiдсунули, маеш!..

– Паскудне графство! І люди препоганi, – промовив Голос.

– Правда ж? – сказав мiстер Томас Марвел. – Боже! Ну й черевики! Хай iм!

Вiн глянув через плече праворуч, щоб порiвняти, якi черевики у його спiвбесiдника, але там, де той мусив би стояти, – не побачив нi черевикiв, нi нiг.

Вiн повернув голову лiворуч – i там нi черевикiв, нi нiг. На обличчi Марвела вiдобразився глибокий подив.

– Де ви? – спитав вiн, повертаючись на всiх чотирьох. Але побачив вiн тiльки широку, безлюдну рiвнину, де вiтер розхитував зеленуватi кущi дроку.

– Що це я, п’яний? – пробурмотiв мiстер Томас Марвел. – Чи то менi ввижаеться? Може, я розмовляю з собою? Якесь чортовиння…

– Не хвилюйтеся, – промовив Голос.

– Годi вже вам фокуси виробляти! – крикнув мiстер Томас Марвел, зiрвавшись на ноги.

 – Де ви? Буду я ще хвилюватись!

– Не хвилюйтеся! – повторив Голос.

– Зараз ви хвилюватиметесь, – погрозився мiстер Томас Марвел. – Де ви? Хай лишень я побачу вас… – А може, ви похованi? – спитав вiн, помовчавши.

Вiдповiдi не було. Мiстер Томас Марвел стояв напiвбосий, збентежений, майже зовсiм скинувши куртку.

– Пi-у-iт! – цвiрiнькнула десь далеко вертихвiстка.

– Теж менi пi-у-iт, – сказав мiстер Томас Марвел.

 – Тепер зовсiм не час клеiти дурника.

Рiвнина на всi боки, куди не гляне око, була безлюдна. Дорога з бiлими стовпами на нiй та з глибокими рiвчаками обабiч слалася, гладка та порожня, на схiд i на захiд. Крiм тоi вертихвiстки, порожньо було й у небеснiй блакитi.

– Не доведи господи! – сказав мiстер Томас Марвел, знову натягуючи на плечi куртку. – То я випив. Так я й думав.

– То не сп’яну, – промовив Голос. – І з нервами у вас гаразд.

– О-о! – протяг мiстер Томас Марвел, i обличчя його побiлiло.

 – То я випив, – безгучно повторювали його губи. Вiн усе роздивлявся довкола, повiльно обертаючись. – Але можу присягтись, що я чув голос, – прошепотiв вiн.

– Звичайно, чули.

– От знову! – вигукнув мiстер Томас Марвел, заплющуючи очi й трагiчним жестом притискаючи руку до лоба.

Раптом щось ухопило його за комiр, мiцно струснуло, i в головi в нього зовсiм замакiтрилось.

– Не будьте дурнем! – гукнув Голос.