Машина часу

До коньяку я не торкався, бо спиртного взагалi не вживаю.

VII. ЗАМКНЕНІ ДВЕРІ

Певне, читач зрозумiе, що, оскiльки геть усе довкола було для мене дивним i оскiльки я пережив так багато несподiваних пригод, я спочатку i не мiг помiтити незвичайностi окремих явищ. Я пiшов за клiткою з ламою, та раптом мене наздогнав Монтгомерi й попросив не заходити за мур. Я помiтив, що пуму в клiтцi й частину ящикiв так само залишили перед входом до кам’яноi загорожi.

Обернувшись, я побачив, що баркас уже зовсiм розвантажено й витягнуто на берег, а старий прямуе до нас.

– Треба обмiркувати, що робити нам з цим непроханим гостем, – звернувся вiн до Монтгомерi. – То як бути?

– У нього е деякi науковi знання, – вiдповiв той.

– Менi кортить якнайшвидше взятися до дiла – попрацювати над новим матерiалом, – старий кивнув головою на загорожу. Очi його заблищали.

– Охоче вiрю, – не зовсiм лагiдним тоном вiдповiв Мон-тгомерi.

– Ми не можемо пускати його туди, всередину, а будувати йому нову хатину – немае коли.

Тим часом i довiрятися з нашими справами не можна.

– Я в ваших руках, – сказав я. Що воно оте «всерединi», я не мав нiякого уявлення.

– І я думав про те саме, – вiдповiв старому Монтго-мерi. – Але ж у мене е кiмната, де однi дверi виходять назовнi.

– Це чудово, – жваво обiрвав його старий, i ми втрьох пiдiйшли до загорожi.

– Менi дуже прикро, мiстере Прендiку, що ми змушенi так утаемничуватися, але ж не забувайте, що ви тут – непроханий гiсть. Наше маленьке господарство мае своi секрети, щось на зразок кiмнати Синьоi Бороди.

Насправдi тут немае нiчого страшного для людей iз здоровим глуздом. Одначе, доки ми не знаемо вас ближче…

– Певна рiч, – вiдповiв я, – тiльки дурень мiг би прогнiватись на брак вашоi довiри.

На його суворому обличчi з’явилася ледь помiтна посмiшка, – люди цього похмурого типу посмiхаються самими куточками уст, – i вiн вклонився на знак вдячностi.

Ми пройшли повз головний вхiд до загорожi. Це була велика дерев’яна, кута залiзом брама пiд замком.

Бiля неi лежала купа багажу з баркаса. Край загорожi були дверi, яких я не помiтив ранiше. Старий витяг iз своеi засмальцьованоi синьоi куртки в’язку ключiв, вiдiмкнув тi дверi й зайшов усередину. Оцi ключi, це ретельне замикання дверей навiть тодi, коли вони були в нього на очах, – аж надто мене вразили.

Я ввiйшов за ним у маленьку, хоча вбого, та затишно опоряджену кiмнатку; ii внутрiшнi дверi, що вели на бруко-ване подвiр’я, були вiдчиненi.