Машина часу

Обвисла губа Монтгомерi скривилася.

– Вiн завжди п’яний. Ви вважаете, що це виправдовуе його знущання з пасажирiв?

– Мое судно, – знову почав капiтан, махнувши рукою кудись у напрямi клiток, – було чисте. А гляньте-но зараз!

І справдi, чистим судно аж нiяк не можна було назвати.

– Моя команда була пристойна! – не вгавав п’яний.

– Ви самi погодилися взяти на борт тварин.

– Я волiв би довiку не бачити вашого триклятого острова. Ну й на якого дiдька знадобилися там цi тварини? А ваш служник… Хiба ж то людина? Якийсь пришелепуватий.

І тут йому робити нiчого! Чи, може, ви думаете, що мое судно належить вам?

– Вашi матроси весь час збиткуються над тим бiдолахою.

– Воно й не диво. Бо то ж диявол, сущий диявол! Вони його терпiти не можуть. Та й я не можу. Всiм вiн осоружний, навiть вам!

Монтгомерi вiдвернувся вiд капiтана.

– І все-таки ви мусите дати йому спокiй, – промовив вiн, пiдтверджуючи сказанi слова кивком голови.

Але капiтан, видно, не мав нiякого бажання поступатися.

– Хай тiльки, – не втихомирювався вiн, – насмiлиться те опудало з’явитися ось тут, я йому всi тельбухи виверну! І не вам учити мене, що я маю робити! Кажу вам: я – капiтан. Капiтан i господар. Я тут закон, кажу вам, я тут закон i пророк! Я погодився вiдвезти пасажира i його слугу до Арi-ки й назад, а на острiв ще привезти кiлькох тварин. Але я не погоджувався везти якусь потвору i якогось косторiза…

Це останне вже було на адресу Монтгомерi. Той кинувся до капiтана, але я став мiж ними.

– Вiн же п’яний, – знову сказав я.

Капiтан розiйшовся ще дужче:

– Заткни пельку!

Я рвучко обернувся до нього, мимохiдь побачивши, яким загрозливим стало поблiдле обличчя Монтгомерi. Цим втручанням я спрямував на себе весь потiк лайливих слiв.

Та все ж я був задоволений, що вiдвернув неминучу бiйку, нехай i за рахунок гнiву п’яного капiтана. Менi траплялося бувати серед усiлякого люду, проте я нiколи ще не чув iз людських уст такоi невтримноi зливи найогиднiшоi лайки, яку оце почув iз капiтанових уст.

При всiй своiй природженiй лагiдностi я насилу мiг вислуховувати таку гидоту. Звичайно, стримуючи капiтана вiд бешкету, я забув, що для нього я всього-на-всього людська iстота, пiдiбрана в морi й позбавлена будь-яких засобiв до iснування, що я тiльки дармовий пасажир, залежний вiд добростi чи розрахунку судновласника. Та хоч би там що, але бiйки я таки не допустив.

IV.