Машина часу

Зникла й Машина Часу. Протилежний кiнець лабораторii був порожнiй, i там повiльно осiдала хмарка пилу. Одна шибка у заскленому даху, очевидно, щойно розбилася.

Я остовпiв. Було ясно – сталося щось незвичайне, але що саме, сказати я не мiг. Поки я стояв так, дверi з саду вiдчинилися, i в кiмнатi з’явився слуга. Ми перезирнулися. Я потроху приходив до пам’ятi.

– Мiстер… вийшов звiдси? – спитав я.

– Нi, сер, звiдси нiхто не виходив. Я думав, що вiн тут.

Аж тодi я все зрозумiв i, ризикуючи розсердити Рiчардсона, залишився чекати другоi, може, ще дивнiшоi розповiдi i тих зразкiв та фотографiй, що iх Мандрiвник обiцяв привезти з собою.

Тепер я починаю боятись, чи не доведеться менi чекати його до кiнця життя. Мандрiвник зник три роки тому i, як вiдомо кожному, не повернувся й досi.

ЕПІЛОГ

Нам лишаеться тiльки гадати, чи повернеться вiн коли-небудь. Може, вiн понiсся в минуле й потрапив до рук кровожерних, волохатих дикунiв кам’яноi доби. Може, його поглинули безоднi крейдяних океанiв або роздерли велетенськi плазуни юрськоi доби.

Можливо, вiн блукае тепер – якщо слово тепер тут доречне – заселеними плезiозаврами кораловими рифами чи пустельними берегами солоних морiв трiасового перiоду. А може, вiн подався до майбутнього, цього разу не такого далекого, коли люди ще залишилися людьми, але всi важкi проблеми сучасностi вже спромоглися розв’язати. Я принаймнi нiяк не можу повiрити, що наш час, час невдалих експериментiв, безладних теорiй i всезагаль-них суперечностей – це i е кульмiнацiйний пункт в iсторii розвитку людства. Така, в усякому разi, моя думка.

Вiн же, – я знаю з наших розмов ще задовго до того, як з’явилася Машина Часу, – завжди ставився до поступу людства дуже песимiстично. Рiст цивiлiзацii уявлявся йому в безладному матерiальному накопиченнi, яке неминуче мусить зазнати краху й знищити своiх творцiв. Але, коли воно й так, ми не маемо iншого вибору i повиннi жити далi. Для мене майбутне сповнене таемниць i загадок. Все в ньому – невiдоме, крiм деяких моментiв, освiтлених оповiданням Мандрiвника.

На втiху собi я зберiгаю двi чуднi бiлi квiтки, зiв’ялi вже, почорнiлi й ламкi. Вони свiдчать, що й тодi, коли зникнуть розум i сила людини, вдячнiсть i нiжнiсть завжди будуть жити в серцях.

1895

ОСТРІВ ДОКТОРА ????

Переклав Дмитро ПАЛАМАРЧУК

I. У ЧОВНІ З СУДНА «ЛЕДІ ВЕЙН>

Я не збираюся доповнювати газетнi повiдомлення про загибель «Ледi Вейн».