Привіт із обітованої

Чули, як декiлька днiв тому, вояки зупинили жiнку з пiдозрiлою сумкою. Вiдкинувши ii вiд себе, та, спробувала втекти. Жiнку затримали, а сумку вчасно викинули на вулицю, де вона й вибухнула. Що поробиш – у такий час i в такiй краiнi живемо.

Опускаемося на декiлька схiдцiв, проходимо широченним коридором. За великими, на всю стiну, скляними вiкнами-вiтринами магазини та кафе. Ще десяток крокiв i ми попадаемо до велетенськоi зали. Звiдсiля, ескалаторами, лiфтами та просто по сходинах, можна потрапити до кожного з шести поверхiв, де ще бiльше ресторанiв, кафе, магазинiв, магазинчикiв, рiзних офiсiв, але нас iз дружиною турбуе iнше.

Ми прямуемо до знайомоi вивiски, яку видно майже вiд середини залу.

У «Панафонi» зустрiчають, як давнiх знайомих. Ще б пак, по кiлька разiв на тиждень мозолимо iм очi. Ось i Рахель – панi невизначеного вiку, одна з кiлькох працiвникiв, якi за трьома столами приймають вiдвiдувачiв. Вона, усмiхаючись, привiтно вiтаеться, махаючи рукою над головою чергового клiента.

Рахель вiдповiдае за наше трудовлаштування. Щоправда цю ношу жiнка несе напрочуд легко, бо коли б це було по iншому – ми могли б вже близько мiсяця спокiйно жити та працювати i не набридати iй своiми вiдвiдинами.

– Цiкаво, що вона запропонуе нам йього разу? – неголосно кажу до Ольги, всiдаючись на вiльний стiлець серед чекаючих на свою чергу.

– Те ж саме, що й минулого, – також неголосно вiдказуе дружина сiдаючи поряд. – Казала я, – треба дати. – Вже б давно працювали на постiйнiй роботi.

А так, бiгаемо з однiеi на iншу й кiнця й краю не видно.

– Але ж ми iм дали триста зелених: по сотнi за працевлаштування та по п'ятдесят за поселення у квартиру.

– Який же ти iнаiвний! – поблажливо усмiхнулася Ольга. – Народ, що прибув з колишнього Союзу, привiз сюди i своi звички. Яку б платню не отримували, все одно прагнуть хабаря.

Та я затявся, не дам бiльше!» Хоча, як показав час, був неправий.

– Сашуню, поглянь. І вони тут! – почули ми знайомий голос.

– Наталка… Сашко!… – давно не бачилися!!

Ручкаемося, обiймаемося з прибулими. Ольга з Наталкою цiлуються, очi жiнок вологi… На нас зашикали.

– Пiшли на свiже повiтря. – гостро глянула на тих Наталка. – А чемодани залиш, нехай стоять доти, доки нас не влаштують на нормальну роботу.

Ми з Сашком пiдсунули до стiни великi чемодани з iхнiм збiжжям i приедналися до жiнок з другого боку склянноi стiни, що вiддiляе офiс вiд вируючого життя автовокзалу.