Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею

Скiльки ж iх тут, куль цих? Чотири? П'ять? Майстерне рiзьблення, фiгурнi отвори у формi листя, квiтiв, значкiв «Інь-Ян» i хитрих закарлюк. А всерединi, в самiй глибинi, щось тьмяно мерехтить, переливаеться бузковим… бордовим?.. нi, все-таки бузковим свiтлом. Красива цяцька.

І тут я збагнув!

– Ви що тут, зовсiм охрiнiли?! – здаеться, я з посвистом шепочу, але скло у вiкнах вiдгукуеться слабким деренчанням. – Якого… бiса?! Я питаю: якого бiса ви сказали вашому манiяку, як мене звуть?! І адресу?! А якщо його приятелi тепер завiтають?! У мене син-пiдлiток! Дружина! А якщо…

Не можу зупинитися.

Кричу, сам себе лякаючи: «наiхати» на пiдполковника мiлiцii у його власному кабiнетi?! А Качка знiтився, клiпае, безуспiшно намагаючись вставити хоч слово:

– Не давали ми йому вашоi адреси!..

– Це свавiлля! Гiрше! Це спiвучасть у злочинi!

– …не давали! Адже вiн i не питав! Ми взагалi нiчого…

– Звiдки ж вiн тодi дiзнався?!

Кулька випадае з пальцiв. Котиться до слiдчого.

Гасне блиск в серцевинi.

Нiби фiнальний прожектор наприкiнцi спектаклю.

Я поступово вихолоджуюсь, i менi стае соромно за хлоп'ячий спалах. Але, як не дивно, Матвiй Андрiйович, схоже, зовсiм не образився. Навпаки: розцвiв, заусмiхався.

– Ось i ми думали: звiдки? Може, знайомi ви були? Може, приховуете? Тепер-бо ясно… Кулька ця, до речi, у Скомороха при собi була на момент арешту. А приятелiв не бiйтеся: немае у нього приятелiв, один працював, гад. І претензiй з боку родичiв теж не бiйтеся: заповiт законний, завiрено нотарiусом.

Вiн же вам не квартиру, як дружинi, заповiдав! Кулька – безглузда дрiбничка, нашi експерти дивилися. Буде вам на згадку. Зараз нотарiус уведе вас у право спадкоемства…

Справдi, тiльки я почав вибачатися за нервовий зрив, як у кабiнетi з’явився досить молодий iще чоловiк у ореолi «пiвнiчного сяйва»: блиск лисини, лакованi черевики, шпилька для краватки й окуляри у тонкiй золотiй оправi. Вивалив на стiл купу паперiв, показав, де поставити пiдпис, здер дванадцять гривень п'ятдесят копiйок мита (добре, що грошi при собi були!), потиснув менi руку i дематерiалiзувався.

Я очманiло дивився на спадок.

– Що ж, вiтаю, – встав з-за столу пiдполковник, показуючи, що аудiенцiя закiнчена. – Бiльше у мене до вас питань немае.

Йду вже, йду…

Удома я продемонстрував кульку Наталi. Разом iз копiею заповiту. Вона одразу ж скрикнула «Ой, яка краса!», та потiм оглянула кульку уважнiше i дещо скептичнiше. Вчиталася в текст заповiту.