Шлях меча

Сам Шешез Абу-Салiм ледь здригнувся, коли його Придаток торкнувся залiзноi руки Чена; я вдав, нiби нiчого не вiдбулося, i ретельно витерся об шкiру вбитого чауша. Так, немов не раз робив це ранiше.

– Фархаде! – тихо покликав я потiм (менi легше було звертатися до старого ятагана, коли його тримав чужий Придаток). – Фархаде iль-Рахше фарр-ла-Кабiре!

Вiн не вiдгукнувся. Вiн спав. Або вдавав, що спить. Або думав про свое. Яка рiзниця?

– Що ти хочеш запитати… Вищий Дан Г’ене? – вiдповiв замiсть iль-Рахша Шешез, i голос його був неприродно безпристрасний.

– Я хочу знати, що кричав Звитяжець Фархад перед тим, як…

Я не доказав.

Шешез Абу-Салiм пiдняв на ноги свого Придатка, повернувся до зламаноi пiдставки, довго дивився на неi, а потiм його Придаток обережно поклав Іль-Рахша просто поперек колиски, так i не одягвши його в загубленi пiхви.

– Тут нiкого нема, – кинув Шешез, вiдповiдаючи на ще одне запитання, яке я так i не поставив уголос. – Дитя-Придаток Фархада в iншому мiсцi. У цiй колисцi вiн лише спить по ночах, та й то не завжди.

Отже, Вищий Дан Г’ене, ти хочеш знати, що кричав мiй двоюрiдний дядько Фархад?.. Вiн кричав: «Ільхан мохасту Мунiр суi ояд-хаме аль-Мутанаббi!» Я й не думав, що колись почую цю забуту мову, та ще й у своему домi…

Я чекав.

– Це означае, – сухо продовжив Шешез Абу-Салiм, – це означае: «Заради клинкiв Мунiра кличу руку аль-Мутанаббi!» То що, ти задоволений, Єдинороже?

Йому чомусь важко було вимовляти мое прiзвисько.

– Аль-Мутанаббi? – задумливо брязнув я, опускаючись у пiхви.

 – Це Звитяжець?

І одразу засоромився власноi дуростi. Якщо в цього аль-Мутанаббi була рука – ким вiн мiг бути, якщо не Придатком?

Шешез начебто й не помiтив мого промаху.

– У роду Абу-Салiмiв, – завважив вiн, – iснуе старе повiр’я, що коли пiвденний похiд Диких Лез увiнчався взяттям Кабiра, i найкращий ятаган нашоi родини став першим фарр-ла-Кабiром… отож, його Придатка нiбито звали Абу-т-Таiб Абу-Салiм аль-Мутанаббi. І я не раз чув вiд того ж Фархада, що в чорнi днi Кабiра знову настане час для руки цього Придатка.

Щоправда, я завжди смiявся над велемовнiстю старого, коли вiн учергове брався розповiдати менi одне й те ж…

– Заради клинкiв Мунiра кличу руку аль-Мутанаббi… – повторив я. – А клинки Мунiра – це теж iз ваших родових переказiв? І хто такий Мунiр? Ім’я? Мiсто? Мiсцевiсть?

– Не знаю, – вiдповiв Шешез, – нiчого я до пуття не знаю… Я знаю лише, Єдинороже, що час випробувань для тебе закiнчився.