Шлях меча

– Чене! – почулося за вiкном, або не за вiкном, але стороннi звуки обтiкали мене, не зачiпаючи сутi, не вiдволiкаючи, а я весь купався в бризках сталевого водоспаду… Хмiль ударив менi в голову, спадкоемний хмiль Анкорiв Вейських, i спокiйна впевненiсть заповнила мене до краiв, як жива рука заповнюе собою латну рукавицю, зiгрiваючи своiм теплом мертвий метал.

І коли долоня моя нарештi намацала те, що було едино необхiдним для неi, я закричав страшно й радiсно, i разом зi мною закричав Єдинорiг, утикаючись ув одвiрок i намертво прибиваючи до нього восьмикутну блазневу тюбетейку.

Незвичне й неприемне вiдчуття крадькома пробiгло по задвiрках моеi свiдомостi й прошмигнуло в шпарину мiж нещiльно пригнаними дошками паркана, що вiдгороджуе «Я» вiд «Не Я». Я лише встиг помiтити якусь роздвоенiсть, мовби не сама лише моя воля вела руку у випадi; а мовби…

А потiм я побачив Друдловi очi.

Сльози стояли в них, i там, за блискучою завiсою, звiрячий страх змiшався з людською радiстю.

Зовсiм поруч iз блазневими очима моя рука стискала рукiв’я меча.

Права рука.

Залiзна.

Моя.

– Вийшло, – одними губами видихнув блазень. – А я, дурень…

І сповз на пiдлогу непритомний.

Частина III

Меч i його людина

…Меч булатний до бою кличе,

Загартований в ратнiй сiчi —

І в кровi не втрачав вiн злостi,

Не тупився об бiлi костi,

Вiн видовжуватись умiв,

Ледь зобачивши ворогiв,

І нiколи не торопiв:

Вiн хитрiший вiд чаклуна,

На ребрi його письмена,

Вiн усе на шляху стина!.

    Гесер

Роздiл 7

1

…Досi, коли я згадую про те, що сталося, мене охоплюе страх.

І все ж я згадую. Я, Вищий Мейланя, прямий меч Дан Г’ен на прiзвисько Єдинорiг, не останнiй iз Звитяжцiв Кабiра – згадую.

Зараз я лежу на столi, й вiдблиски свiчок грають на моему полiруваннi. А тодi – тодi я лежав на пiдлозi, скинутий Придатком Ченом, що ринувся до дверей.

За вiкном жалiбно дзенькала Вовча Мiтла й бряжчали невидимi Тьмянi – темний страх нiчного Кабiра; у дверях визирав iз-за пояса свого Придатка тупий блазень Дзютте, i безсила лють захлиснула мене од вiстря до вершка рукiв’я, роблячи клинок теплим i чужим.

– Мерзотники! – кинув я Дзютте й Дитячому Вчителевi. – Ганьба Звитяжцiв!..

Вони не вiдповiли. Зате вiдповiв iхнiй Придаток.