Шлях меча

Двiчi миготiло гнучке ратище, i мерехтливе лезо нагiнати проходило впритул до шовковоi Кемалевоi каби; i двiчi палахкий пiвмiсяць ятагана торкався вишитоi пов’язки, що стягала пiд грудьми вiзерунчасте кiмоно панi Масако.

Невдовзi упав на пiдлогу розрубаний пояс, i завихрилися звiльненi поли халата аль-Монсора – але тiеi ж митi одне iз пасом чорного волосся Масако плавно лягло iй на плече й сповзло вниз по широкому рукаву.

Наречений i наречена усмiхнулись одне одному, i танець продовжився. Деякi гостi, не витримавши, почали приеднуватися, i зал наповнився дзвоном i тупотом.

Як ми iз Чин.

Ранiше…

За моею спиною хтось чемно кахикнув.

Я обернувся. Передi мною стояв емiр Кабiра Дауд Абу-Салiм. Сам емiр.

– Вiтаю тебе, Вищий Чене Анкоре, – неголосно вимовив вiн, погладжуючи широку завиту бороду, яка лише недавно почала сивiти. – За увесь час свята ми з тобою так i не встигли належно привiтати один одного…

– Вибачте, великий емiре, що я не встиг це зробити перший, – смиренно вiдповiв я, схиляючи голову.

Здаеться, я сказав це надмiру сухо, а вичавити iз себе належну усмiшку взагалi не змiг – усе, святковий вир у моiй головi змовк, i я зринув на поверхню таким же, яким був кiлька годин тому.

Емiр ледь помiтно поморщився.

– Я хочу поговорити з тобою, Чене, – й далi неголосно, але вже iншим тоном сказав вiн. – Тут занадто гамiрно. Ходiмо в моi покоi…

– Як скажете, великий емiре, – ще раз поклонився я й вiдчув, що кажу не те й не так.

Цього разу емiр Дауд узагалi не вiдповiв, i менi нiчого не залишалось, як просто пiти за ним.

5

В особистих емiрових покоях я бував не раз – Дауд любив запрошувати до себе турнiрних переможцiв, а я часто бував переможцем, – та щоразу вони вражали мене заново. Нi, не своею пишнотою – та й не були вони аж такими пишними, – а точною вiдповiднiстю вдачi й навiть змiнам настрою емiра Дауда. Цього, знаю по собi, не так просто домогтися, навiть маючи iдеальних слуг.

Зараз покоi мали вигляд похмурий i навiть трохи лиховiсний. Бiльшiсть свiчок у канделябрах на стiнах погасили, i по кутках зависли грузлi сiрi тiнi, немов очiкуючи свого часу.

Вогники решти свiчок блукали по перлистiй iнкрустацii стародавнiх меблiв, наче вiдкриваючи вхiд у якийсь iнший, потойбiчний свiт. Це було красиво, але водночас трохи моторошно.