Шлях меча

Кос та ще родичi й земляки Чин iз порослих лiсом передгiр’iв Хакаса, зрештою, iм те сам бог велiв, хоча бога iхнього звуть так, що навiть Кос язиком подавиться…

Нi, менi не стало веселiше вiд того, що прийшла Чин. Чен i Чин – так полюбляли жартувати близько знайомi з нами кабiрцi. То й що, Чене-калiко, усмiхнися й вiдповiдай бадьоро й спокiйно, як личить вихованiй людинi!..

– Запроси шляхетну панi.

Кос вiдiйшов убiк, i майже одразу у дверях з’явилася Чин – злегка напружена й схвильована. А я на мить забув про себе й просто стояв, милуючись нею, як милуються портретом роботи великого майстра – лише замiсть рiзьбленоi рами була дверна пройма.

Чорний обтислий костюм для верховоi iзди зi срiбним вишиттям на грудях i рукавах лише пiдкреслював гнучкiсть ii фiгури (багато хто в Кабiрi вважав би ii надмiру хлоп’ячою; багато хто – але не я). Кучеряве каштанове волосся легко спадало на оманливо тендiтнi плечi, а непокiрнi пасма на лобi були перехопленi тонким обручем iз бiлого металу без звичайних розеток iз камiнцями – лише ледь помiтне рiзьблення текло по обручу, i мова цього рiзьблення була древнiша вiд численних мов, якими говорили, писали й спiвали в емiратi й довколишнiх землях.

Найдорожчий самоцвiт мiг лише применшити цiннiсть цього обруча – знаку Вищих роду Чибетеiв iз Малого Хакаса; i найдорожча сукня не додала б маленькiй Чин анi грана зачарування.

І не сперечайтеся зi мною! Однаково я не буду вас слухати. Закоханi й дурнi – безнадiйнi, як сказав один поет, що не був дурнем, але був закоханий…

Погляд зелених очей Чин iз тривогою зметнувся до мене – але тут вона побачила Єдинорога в моiй руцi й, навiть не встигнувши змiркувати, що рука – лiва, тривога в ii очах змiнилася радiсною усмiшкою.

А я непомiтно сховав куксу правоi руки за спину.

– Я рада вiтати вас, Вищий Чене, i подвiйно рада бачити вас на ногах i здоровим, судячи з оголеного меча.

Вона переступила порiг i знову зупинилася, обома руками тримаючись за свою незмiнну Вовчу Мiтлу – немов iнстинктивно вiдгороджуючись нею вiд мене й вiд того неможливого, небувалого жаху, який тепер незримо мене супроводжував.

– І я радий вам, шляхетна панi Ак-Нiнчi, – уклонився я у вiдповiдь, намагаючись триматися до неi лiвим боком. І, помовчавши, додав:

– Я завжди радий бачити тебе, Чин. Нехай весь емiрат провалиться у Восьме пекло Хракуташа – навiть корчячись на крижанiй Горi Страт, я буду радий бачити тебе, коли ти пролетиш надi мною у Захiдний Край пелюсток.