Шлях меча

– Якщо зi страху перед незнайомою смертю ми вiдмовимося вiд звичного життя, – нарештi вимовив я, i вогонь у камiнi притих, немов услухаючись, – ми, можливо, уникнемо багатьох неприемностей. Але тодi тiнь розумноi обережностi ляже на всiх Звитяжцiв, i ми почнемо потроху тьмянiти. Ми косо поглядатимемо один на одного, у нашi Бесiди вповзе недовiра, i настане день, коли мiй випад перестане захоплювати Гвенiля, а Махайра позаздрить Шешезовi. Я – Вищий Мейланя прямий Дан Г’ен – вийду на турнiрне поле в належний строк, навiть якщо буду на полi сам.

– Ти не будеш на полi сам, – тихо вiдгукнувся Гвенiль. – Ти не будеш сам, Єдинороже. Це я тобi обiцяю.

Махайра весело заблищав, пiдморгуючи незвично серйозному й небагатослiвному еспадоновi.

– Героi, – мовив вiн. – Дурнi героi. Або героiчнi дурнi. Доведеться менi, бiдолашному розумниковi, з’явитися на турнiр. На випадок чого я завжди зможу заявити, що попереджав вас. Слабка розрада, але iншоi ви менi не залишили.

– Ось i вони так сказали… – прошепотiв Шешез. – Дивно…

– Хто? – запитав я. – Що сказали?

– Дитячий Учитель нашого роду… вiн сказав, що коли вирiшувати доведеться Єдинороговi, турнiр вiдбудеться. Немов передбачав…

– Ти мовив «вони»… Хто ще казав про мене?

Я чекав. І дочекався.

– Дзютте, – знехотя прошурхотiв ятаган. – Дзютте Уламок.

– Блазень? – зачудувався Гвенiль.

Цього разу Шешез промовчав.

Роздiл 3

1

…І трибуни вибухнули вiтальним дзвоном, коли круж сердитого тонконогого жеребця й маленького Придатка, що звiвся на стременах, закружляв божевiльний смерч семи лiктiв у поперечнику – i у свистючiй воронцi миготiли то сталь величезного леза з шипом на тупому обуху, то загострений наконечник зворотного боку ратища, то жовто-багрянi китицi з кiнськоi шерстi…

– Пiддай, Кване! – не витримав я.

І Мiсячний Кван пiддав. Жеребець, хриплячи, боком понiсся по полю, дивом лавiруючи мiж укопаними дерев’яними стовпами – i падали мертвi дерева без гiлля й листя, бiлiючи косими зрiзами, наiжачуючись вiстрями зламiв, верещащи, схлипуючи, трiскочучи… Смерч сповiльнився, ставши трiпотливими крилами небаченого метелика, ще раз закружляли в повiтрi осiннi кистi – i ось уже спокiйний i неквапний Кван-до, Мiсячний Вихор, упираеться в землю поруч зi змиленим конем, що блимае кров’янистим оком.

Не варто було менi, звичайно, запалюватися, та ще й пiдбадьорювати Квана iзвiдси, з поля… Не до клинка.