Пасербки восьмої заповіді

Щойно тiльки ще був лiс, стежина кривуляла мiж замисленими в’язами й древнiми дубами, що не дозволяли бачити нiчого далi найближчих стовбурiв – i раптом лiс якось вiдразу скiнчився, немов обрiзаний велетенським ножем, а над головами вже нависали стрiмкi монастирськi стiни, що бiльше скидалися на фортечнi. Тинецький монастир у смутнi часи й справдi частенько служив фортецею, причому стiни, на якi зараз iз щирим благоговiнням дивилися Марта i Джош, жодного разу не були подоланi ворогом.

Зблизька, коли подорожани опинилися перед масивними, окутими залiзом ворiтьми монастиря, вiдчуття величезноi маси суворого каменю, що давить на плечi, тiльки пiдсилилося. І, намагаючись розвiяти це гнiтюче, пiдсилене тишею, що панувала навколо, враження, Марта рiшуче й голосно тричi вдарила у ворота причепленим знадвору чавунним кiльцем.

Якийсь час нiчого не вiдбувалося. Потiм по той бiк ворiт почулися неспiшнi кроки. Вони наближалися, i ось у лiвiй стулцi з рипiнням вiдчинилося невелике вiконечко. За мить у ньому з’явилася гостроноса фiзiономiя ченця-воротаря, що свердлив Марту пiдозрiлим поглядом.

– Хто така? – непривiтно запитав чернець.

– Марта Івонич я, сестра iгумена вашого, – скромно опустила очi Марта. – Радитися прийшла до святого батька, брата мого в миру.

– Сестра? – у рипучому голосi ченця чулася пiдозра, ладна перейти у впевненiсть. – Щось не пригадаю я, щоб в абата Яна сестри водилися!

– А ти його самого запитай, отче, – лагiдно всмiхнулася Марта, провела долонею по гладенькому дереву ворiт i нiби випадково зачепила при цьому довгий чернечий нiс, що стирчав з вiконця.

Воротар вiдсахнувся, хотiв був вилаятися, але раптом закляк на мiсцi, немов прагнув щось пригадати. Так i не згадавши, приречено махнув рукою i почав витягати з петель важкий засув.

– Заходь, сестро, – винувато пробурмотав вiн i впустив Марту, слiдом за якою шмигнув одновухий пес. – Для тих, хто просить у нас ради й розради, дверi нашi завжди вiдкритi.