Де батько твій, Адаме?

Не бiйтеся тих, що вбивають тiло, душу убити не можуть. Цитата неточна, але хiба рiч у тiм?

Ось твоi записи, тату. Лежать на столi, нiби чекають повернення – твого. А повернувся я. Один. Ми рiдко розмовляли на серйознi теми. З мамою ми були разом, вiд моменту народження i до кiнця столiть, зшитi воедино голкою долi, а з тобою трималися на вiдстанi. Здаеться, ти боявся мене, свого сина, всi сили вiддаючи боротьбi з виразкою страху. Ну, хай не боявся – побоювався. Тому й не був вiдвертий. Давай поговоримо вiдверто хоча б зараз.

В односторонньому порядку. Ти говоритимеш, як досвiдчений музикант грае п’есу – прямо з аркуша. А я слухатиму. Тепер я боюся тебе, тату. Побоююся. Таемний голос пiдказуе, що ти здатний не тiльки назавжди завершити мое прекрасне дитинство, дозволивши убити себе перед шкiльним двором. Ти в силах, дотягнувшись iз темряви, отруiти мiй майбутнiй рай.

Інодi отрута – пекло. Правда, тату?

Давай, оживай. Хоча б на хвилинку.

Спокуса сильнiша за розважливiсть. Моя рука бере стос iз п’яти списаних зошитiв.

Вiд останнього пахне свiжим чорнилом, i ще, чомусь, – яблуком. Зеленою, мiцною, надкушеною антонiвкою.

Щелепи зводить.

Кирило Сич: 1-е вересня..18 р., 11:32

…у мене проблеми у стосунках iз життям.

Любов без взаемностi.

Причому, як це не дивно, взаемностi немае з мого боку.

З вiкна видно гаражi, вони тонуть у морi зеленi. Бiльшiсть покинутi, тихо iржавiють i поринають у спогади. Гадаю, в iхньому лонi можна знайти остови машин. Скiльки часу потрiбно, щоб «Хонда» або «Таврiя» тихо згнила на приколi? Рiк? Десять? Не знаю.

Зрiдка, коли настрiй нагадуе жiночу акварель, я п’ю чай i думаю: у разi катастрофи смерть гаражiв виглядала б зовсiм iнакше. Руiни, iкла рваного металу, проломи, поквапцем зшитi лозою берiзки. Розкиданi тельбухи автомобiлiв. Втiм, тодi й будинки навколо були б руiнами. А так: нiчого, будинки як будинки. Хiба що три чвертi квартир порожнi. Люди з бiса помилялися, вважаючи кiнцем цивiлiзацii – вiйну. Ядерний реквiем. Інфаркт клiмату. Агонiю геологii. Астероiд-вбивцю. Екологiчну катастрофу. Кризу перенаселення.

Все, що завгодно, окрiм утопii.

Менi тридцять шiсть рокiв, я сейф, i утопiя для подiбних до себе – тихе булькання води над головою. Бульбашки на поверхнi. Спокiй.

Драговина.

Так i не здогадаешся, що пейзаж, який вiдкриваеться з вiкна – двiр у центрi великого мiста. Два дятли захоплено довбають старий клен. Бiлочки мигтять в кронах, спалахуючи слiпуче-рудими хвостами.