Давно, знебулий раб, замислив я втекти...

– Значить, вам подобаеться в пансiонатi? А зовнi – нi? Скажiть, ви б хотiли, щоб вас випустили?

– Випустили? Куди? Додому?! Ви знаете, як туди потрапити?!

– Нi, я не знаю, як потрапити в те мiсце, про яке ви часто розповiдаете, i про яке ми ще поговоримо докладнiше. Але ми могли б виписати вас пiд опiку вашого кузена.

– Ку-зе-на?

– Двоюрiдного брата. Вiн дуже, дуже заможна людина, у нього прекрасний особняк, прислуга…

– Юродний Брат? Не хочу до нього! Не треба. Вiн чiплятиметься. Шарудiтиме, шарудiтиме… Проситиме, щоб я лiпив.

Багато лiпив. Не так, як я хочу. Як люди хочуть. Їх багато, вони всi хочуть, а я один… Тiльки у вас все одно не лiпиться: люки, стiни, асфальт. Нi, не хочу.

– Ну чому ж – не лiпиться? Вашi роботи показували вiдомим мистецтвознавцям: вони просто в захватi! У вас, дорогий мiй, безперечно, талант. Ви вилiпили чудовий скульптурний портрет своеi матерi – за цим портретом ii змогли iдентифiкувати, з’ясували, хто ви насправдi, у вас знайшлися родичi…

– Ро-ди-чi… Не хочу до Юродного Брата! Не хочу!

– Заспокойтеся, будь ласка.

Не хочете – i не треба. Нiхто вас силомiць до нього не вiдправить. Якщо ви вважаете за краще залишитися в пансiонатi – ласкаво просимо. Я радий, що вам подобаеться у нас.

– Тут краще, нiж у мiстi. Але вдома – ще краще. Тут у мене обличчя хитре. Прикидаеться. Я бачив. У дзеркалi. Вдома я iнший. Правильний. А тут все дуже тверде. Камiнь твердий. Дерево тверде. Навiть люки твердi. Не лiпляться. Я сам твердий.

День-нiч, день-нiч, вдень – сонце, вночi – мiсяць. Нудно. Треба iнакше. Мамця любить гратися: мiсяць – вдень, сонце – вночi. Або разом. Або щоб жарко – i раптом снiг. А у вас нiхто не граеться. Розучилися, напевно. Затвердiли, висохли. Або не хочуть. Чому? Мiсто, люди: шурх-шурх… Один пла-сти-лiн м’який. Лiпиться. Я пам’ятаю, це ви менi дали, лiкарю. Шкода, големчики все одно неживенькi виходять. Стоять. Мовчать. Не бiгають. Їжу не приносять. Хоча менi iжу й так дають. Пюре з рибою. Морс…

– Так, я пам’ятаю. Морс з журавлини. Здаеться, я зрозумiв, що вас не влаштовуе. Не у нашому пансiонатi, а взагалi… Скрiзь.

– Так, лiкарю. Тут – скрiзь. А вдома – нi. Вдома добре. Коли я повертатимуся, ми можемо пiти разом. Вам сподобаеться: виберете собi два квартали, або три… Ви хочете робити. Словами. Просто у вас погано виходить. Дуже багато людей, дуже багато слiв… А вдома – вийде!

– У вас удома?

– У нас – удома.

– Спасибi, я подумаю.