Давно, знебулий раб, замислив я втекти...

Але одного разу, лише змiнивши пару окулярiв, раптом розумiеш, що свiт змiнився, остаточно й безповоротно. Самозванка стрiмголов злетiла з трону, слабкi, м’якосердi банальностi зчепилися не на життя, а на смерть, мутуючи в зубастi, вкритi лускою аксiоми; суета-втiкачка сентиментально оглянулася на палаючий Содом i перетворилася на соляний стовп. Розпливчатiсть буття, iменована звичкою, стала безсоромно рiзкою, хоча дiоптрii однакових лiнз, а також iдентична центровка не давали до цього жодних пiдстав. Подеколи життя розтягувалося, подеколи зiщулювалось, мишею втiкши в кут.

Бiчний зiр набув поганоi звички зникати i з’являтися, коли бажав, немов кокетка-коханка, змушуючи кавалера постiйно коситися: чи на мiсцi легковажна красуня? Ти рiзко повертаеш голову, ловишся на вудку легкого запаморочення; п’яний без вина, ти постiйно шукаеш привiд зняти окуляри й протерти iх ганчiрочкою. Ти весь у собi, зайнятий собою, i ненадовго забуваеш, що навколо тебе кишить маса абсолютно безглуздих, непотрiбних тобi людей.

Люди перетворюються на об’ект дослiдження, чим i повиннi бути.

Запасний футляр лiг в кишеню пiджака. Увечерi, подумав лiкар. Я помiняю окуляри ввечерi, на роботi, залишившись насамотi. Дарма, чи що, я записав собi на сьогоднi нiчне чергування. Ще один самообман, жалюгiдна видимiсть дiяльностi. Маслак, кинутий псу суспiльства: працюю, знаете, не щаджу сил i здоров’я… Втiм, пес розкошуе бiля будки, ситий попереднiми подачками. Я розгодував його до ожирiння.

До втрати пильностi. Якби я не з’являвся в лiкарнi тиждень або два, в крайньому разi, менi б передзвонили додому, й пiд кiнець розмови попросили берегти себе. Видушили б краплю жовтого спiвчуття, що пахне фурацилiном: зрозумiйте, дюбий друже, у вашому вiцi… Серце? Шлунок? Ах, депресiя! Тонкий жарт: ясно, ясно, чоботар без чобiт… Так, звичайно. Видужуйте й нi про що не турбуйтеся.

Окуляри змiнити легко, на деякий час сховавшись за частоколом нових скелець. Куди важче змiнити iм’я, банальнiсть з банальностей.

Пес не вiддасть улюблену кiстку.

Робота в лiкарнi була синекурою. Добре оплачуваним балаганом. Вони там всi безнадiйнi, в тисячний раз подумав лiкар. За це я iх люблю: за вiдсутнiсть надii. За визначенiсть. За витi грати огорожi, зелень газону довкола шезлонгiв, за божественну непомильнiсть камер стеження, за присутнiсть ввiчливих ангелiв-охоронцiв i бурчання двох доберманiв, навчених за спецiальною програмою «Сторож».