Танець янгола над безоднею

Всерединi у мене усе похололо.

Я нарештi пiдвела очi – довгонога дiвуля з рудим волоссям i фiгурою моделi в кiнцi коридору голосно розмовляла з кимсь по мобiльному.

– І давно вони? – видихнула я.

– Та вже, мабуть, бiльше мiсяця, – байдуже майнула вона рукою.

Сльози навернулися менi на очi з такою силою, що я ледве встигла прикинутися, що менi у око щось потрапило та почала терти його так, нiби хотiла витерти звiдти щойно побачений образ. Терпкий клубок болю застряг у горлi.

– Не знала, що йому подобаються фарбованi хвойди, – видавала я iз себе, не припиняючи терти бiдолашне око.

Одногрупниця пiдняла на мене здивований погляд.

– Лiлька не хвойда! З чого це ти взяла?

Я не мала що вiдповiсти. Та i не змогла б цього зробити при всьому бажаннi – непроханi ридання вже шматували на частки мiй голос…

– Ходiмо, зараз залiкова контрольна. Ти готувалася?

Я кивнула головою. Так, готувалася.

Я i справдi готувалася.

Як правда i те, що навряд чи я зможу тепер зосередитися бодай на двох лiтерах.

Побрела до туалету.

Вмилася.

Наручний годинник незворушно показував початок пари.

Наступнi хвилин п’ять стоячи у туалетi, тiльки байдуже слухала тупiт багатьох нiг по коридору, а коли вiн стих, спустилася до гардеробу.

Добре, що я маю звичку завжди носити сумку з собою – не потрiбно буде по неi повертатися i вигадувати щось у свое виправдання…

Мiсяць. Цiлий мiсяць вони зустрiчаються. А я, мабуть, дiзналася про це останньою…

Цiлий мiсць вiн розмовляе iз нею, жартуе, даруе якiсь подарунки, вони гуляють разом, а вечорами цiлуе ii губи…

Сльози уже невiльно котилися з моiх очей, але я iх майже не помiчала.

Розворухана уява малювала усе новi i новi картини, а серце скручувалося у тугий пекучий жмуток болю…

Я брела мiстом, не вибираючи дороги, мов сновида, поки врештi не опинилася бiля якогось скверика.

Холодне морозне повiтря потрохи приводило мене до тями.

Брудна снiгова каша хлюпала пiд ногами.

Чорнi силуети дерев простягали надi мною гiлля, мов хотiли доторкнутися.

І я не стрималася – зiйшла iз натоптаноi стежини вбiк, шпортаючись на мокрiй снiговiй скоринцi, дiсталася самотнього стрункого дерева, чия безлиста крона трохи височiла над iншими, обняла його обiруч, тицьнулась обличчям у чорний стовбур.

Холодна жорстка кора приемно холодила моi розпашiлi щоки, i пiд змерзлими пальцями десь там, глибоко пiд корою, вчувалося мiрне дихання зеленоi життевоi сили.