Танець янгола над безоднею

Саме тому я (смiшно сказати!) у сiмнадцять рокiв була нецiлованою дiвчинкою, яка чекае на Принца…

Насправдi ж вiн уже iснував – жив у паралельному свiтi моiх мрiй, i чекав можливостi перебратися до мене у свiт реальний… Принаймнi, я з усiеi сили хотiла у те вiрити. Я вигадала його давно, i з плином часу образ не тiльки не зблiд, а лише одягнувся новими рисами i фарбами. Це вiн завжди приходив мене втiшити, коли менi було погано, йому я розповiдала у подушку, мов по телефону, усi своi бiди. Йому я писала свiй щоденник у формi листiв – листiв у нiкуди.

Я вже його кохала, i маючи примарного, але такого прекрасного журавля десь на обрii своеi романтичноi уяви, менi навiть не спадало на думку приглядатися до «синиць», якi час вiд часу вертiлися поряд. А так, як красунею мене назвати можна було б з великою поправкою на те, з чим саме порiвнювати, то лишатись самотньою, не розмiнюючись на коротенькi шкiльнi закоханостi, було зовсiм не важко.

Дiвчата вважали мене дивачкою, але у цьому не було нiчого нового – до своеi ролi «синьоi панчохи» – всезнайки, яка надiйно прилипла до мене уподовж мого шкiльного життя, я давно звикла i тому не надто тим переймалася.

Нiхто з хлопцiв, що вчилися у нашiй школi, чи з тих, кого менi доводилося бачити на дискотеках, куди я, дiвчинка-вiдмiнниця, iнодi знаходила час вибиратися, пiд образ iз мрiй не пiдпадав. Навiть близько не вертiвся. І як не важко було з цим примиритися, менi лишалося тiльки тiшити себе примарними мрiями – i робити усе те, що й завжди – закопуватися у книжки з головою, виборювати, на радiсть матерi, хорошi оцiнки i тихенько ночами читати – до дiрок, до оскоми, приторнi жiночi романи…

Останнi шкiльнi екзамени, випускний, пiдготовка до вступу, вступнi iспити – усе це закрутило мене у шаленiй круговертi, кiнець якоi – хеппi-енд, на який можна було б навiсити голосний газетний ярлик на кшталт «мрii здiйснюються! Завдяки своiй наполегливостi i старанностi Альбiна вступила на економiчний факультет престижного вузу!» я зустрiла з цiлковитою байдужiстю i повним виснаженням, фiзичним i моральним.

Нiяких емоцiй не викликав i сiрий папiрець, що казенними словами сповiщав про те, що вiднинi я студентка. Насправдi ця була мамина мрiя, а я просто не суперечила, та i навiщо? Без ii допомоги, точнiше без допомоги декана цього самого факультету, колишнього маминого товариша, у мене все одно навряд чи що вийшло б, навiть враховуючи усi моi учбовi вiдзнаки.