Час прокидатися.UA

Результат мене злегка шокував: усе це рiзноманiття продуктiв рiзних торгових марок, якщо вiрити моiм внутрiшнiм (що бозна-звiдки взялись) вiдчуттям, годилося в iжу у випадку хiба що ядерноi катастрофи, коли навколо не лишилося узагалi нiчого iстiвного. Тодi цим просто можна було набити шлунок, аби не померти з голоду… Іншоi цiнностi ця iжа собою не становила.

Достатньо здивований, я хотiв було продовжити дослiди, проте усi пережитi страхи i переживання минулоi доби якось раптово дали про себе знати. Чи я просто не був готовий користуватися своiми здiбностями протягом тривалого часу? Новi вiдкриття уже не викликали шквалу емоцiй – забагато iх, тих емоцiй, було за такий короткий промiжок.

І вже розраховуючись на касi, я усвiдомив (дiйшло, як до верблюда у анекдотi – на третiй день!) що, виявляеться можу не тiльки «сортувати» iжу по ступеню ii цiнностi для споживання, а й зчитувати iнформацiю з предметiв. Але, скорiш за все – теж вибiрково.

Ну, у мене ще буде час з усiм цим розiбратися. Як i дiзнатися, що ж таки з цього магазину годиться в iжу найкраще.

Уже виходячи з дверей залитого свiтлом супермаркету на напiвтемну вулицю, я вiдчував як утома усе сильнiше огортае мене шершавими лапками. Швидше додому…

Їсти уже не хотiлося, хотiлось лише одного – загорнутися по самi вуха у знайому ковдру i на якийсь час вiдключитися – як ноутбук, у якого сiла батарея вiд перенавантаження, i якому тепер потрiбнi тiльки спокiй i пiдзарядка.

Скорiше б це день…

– Гей, ти! Закурити не буде? – гаркнуло раптом з-за спини i вибило мене з теплоi штовханини примiтивних думок.

– Закiнчився… – дограв у головi уривок запiзнiлоi думки, перед тим як запанувала мертва тиша, а пiдступний страх скрутив нутрощi.

Я зупинився за кiлька крокiв перед входом до арки, що вiддiляла кiлька багатоповерхiвок, серед яких був i мiй будинок, вiд дороги та решти спального масиву. А за спиною швидко наближалися поспiшнi кроки кiлькох пар нiг.

– Чого мовчиш? Закурити е? – пролунало десь надi мною. Я пiдняв очi, щоб побачити височенного хлопця у насунутiй на очi чорнiй шапцi, якi у народi по-простому називають «пiдерками».

Ще двое обступили мене тiсним кiльцем, змушуючи вiдступати назад, поки моя спина не вперлася у стiну.

Трое хлопцiв, можливо – неповнолiтнiх. Проте i зростом, та мабуть – i силою, вони мене обiгнали. Та, головне, iх було трое.