Смугастий мов життя

Вдарити у вилицю за брутальне слово – так; плюнути в пику за боягузтво – свята справа; вiдвернутися за зрадництво, зневажати за непорядiсть – природно! Тiльки самому не впасти до такого рiвня, тiльки не уподiбнюватися до дрiбноти, не закалятися…

За це доля карае ще жорстокiше, адже тих, чиi голови пiдносяться над юрбою, – здаля видно. Навiть коли Геник довiдаеться про це – поводитись iнакше не зумiе, не зможе. Не його воно. Простiше взяти самому, нiж попросити, простiше забути, нiж пробачити, простiше вiдмовитися, нiж принизитись… Життя за таким законами завжди страшне.

І той, хто приречений так жити, – страшний подвiйно, бо нi перед чим не зупиниться. І не пошкодуе – в першу чергу себе…

Вiтя розповiдав йому про свое нове життя, тупо розглядаючи носки власних черевикiв.

Геник навiть не вiдчував злостi, образи – тiльки безмежний, неймовiрний подив. Ще якийсь мiсяць тому вони навперебiй проклинали цей свiт брехунiв i лицемiрiв, на повен голос висловлювали презирство, присягалися, що нiколи не житимуть, як дрiбнi, жалюгiднi людцi, запевняли, що вони – з iншого тiста, що рiвних за силою духу iм нема… І що ж тепер? Син п'яницi та вокзальноi злодiйки читае йому, Гениковi, проповiдi про те, що варто зробитися помiркованим, забути шкiльнi витiвки, взятися до роботи над собою, замислитися про власне майбутне, вступити в комсомол, бо без нього тепер – нiкуди…

Вiтько нiби вже бачив свое прекрасне майбутне – братову кар'еру флотського iнтенданта з безстроковим i неподiльним допуском до жаданоi для всiх «гомо советикусiв» безкоштовноi, узаконено-злодiйськоi годiвницi, можливiсть прилаштувати Вiтька з його «престижним» свiдоцтвом зварювальника якогось там розряду на кораблебудiвний завод, та не просто на завод, а на таемне виробництво не абичого, а пiдвiдних човнiв! Та тут тобi всiм годiвницям годiвниця! Рай земний! Що перед цим якась там дитяча двiрська дружба? Не бачили тодi заслiпленi веселковими перспективами Вiтьковi очi единого: свого майбутнього повернення в мiсто юностi пiсля розвалу Союзу i втрати «золотого дна» в Саратовi, своiх спроб спiймати Геникiв погляд, марних спроб.

Зараз вiн дивився на носаки своiх черевикiв, не зважуючись пiдняти очей, котрi почали б тодi розгублено бiгати. Минуть роки – й Геник дивитиметься крiзь нього, прямо та спокiйно, пронизуючи поглядом блiду тiнь друга свого дитинства. Вiтько не мiг цього бачити, а Геник – бачив уже тоi хвилини, коли вислуховував слова, якi були для нього зреченням.