Смугастий мов життя

Йому в пам'ять глибоко врiзалася фраза, що ii мати промовила на похоронi. Нi, це не образа була – швидше, усвiдомлення власноi нiкчемностi в ii очах. Хто вiн для матерi? Дурна лялька, яку вона повинна (знову це тупе слово – «повинна»!) одягати й нiбито виховувати.

А може, i iй зручнiше було б, якби Геник раптом зник iз ii життя? У неi вiдпали б якiсь кухоннi клопоти, могла б день i нiч думати тiльки про те, про що так завзято не хоче говорити з Геником?

Саме в цей час вiн i потоваришував iз единим по-справжньому цiкавим йому однолiтком – Вiтьком iз сусiднього пiд'iзду; добре, що тепер не було кому контролювати, з ким i де вiн тиняеться.

Вiтько походив iз так званоi «неблагополучноi» родини, близько сходитися з ним «гарнi» хлопчики на кшталт Геника побоювалися. Але Геник же бiльше не був «гарним»! Принаймнi, так вiн вважав.

Коли тато був живий, мати частенько сварила сина за спiлкування з небезпечним Вiтьком. Адже з випадково пiдслуханих розмов дорослих Гениковi було вiдомо, що батько у Вiтька алкоголiк, а мати й зовсiм… На цьому дорослi якось нiби затиналися, але Геник знав, що вона «промишляе на вокзалi» чимось таким, про що й говорити непристойно.

Насправдi, як пiзнiше дiзнався Геник вiд того ж таки Вiтька, нiчого аж такого непристойного, на його думку, не було в способi заробiтку цiеi цiкавоi родини. Тиняючись вокзалом, хтось iз них – сам Вiтько, його старший брат, мати чи батько – «вичисляли лопуха»: солдатика-«чурку», який з пересадкою iхав iз вiдпустки з валiзкою, натоптаною iзюмом i курагою, чи якусь тiтку з великими торбами, пiдсiдали до майбутньоi жертви на лаву в залi очiкування, заводили розмову й не вiдставали, поки iх не попросять поглядiти речi, щоб збiгати в буфет чи туалет.

Отодi спокiйно забирали валiзи й клумаки та несли додому. Дуже зручно, дiм за три кроки вiд вокзальноi площi. Що самi споживали, що продавали на «толкучцi». Так i жили. Вiтько так барвисто розписував дурiсть «лопухiв», що Геник заходився iз реготу. За Вiтьковою теорiею виходило, що «лопухи» самi виннiй й що наука iм не завадить. Геник був iз ним згоден на всi сто вiдсоткiв. Свiт взагалi подiлився для нього на розумних i «лопухiв». Вони з Вiтьком, певна рiч, належали до розумних.

Коли батько ще був живий, вiн дуже не схвалював Геникових вiзитiв до цiеi родини й один-единий раз навiть узяв паска. Це сталося, коли Геник повернувся додому надто пiзно та чесно зiзнався, що гуляв iз Вiтьком.