Життя в рожевому

Бувай здоровий!

Дiвчина розвернулась i вже збиралася йти геть, як Роман несподiвано для самого себе схопив ii за рукав дублянки:

– А хочеш «французький»…

– Круасан? – перебила невгамовна дiвчина.

– Що це?.. Не знаю такого…

– Ай! Не сприймай серйозно. То так нашi французькi булочки в Парижi називають.

– А-а… – протягнув Роман. – То хочеш?

– Ну звiсно ж, – стенула плечима дiвчина. – Чого ти гадаеш я тут стовбичу посеред ночi? – І знову залилася смiхом.

– А ти нiчого так, – до Романа почали поступово повертатися нотки цинiзму i задиркуватостi, що, здавалося, його покинули вiд такоi раптовоi ескапади незнайомки.

 – Маеш почуття…

– Самоiронii? Гумору? – знову не дала договорити брюнетка. – Але, чур, ти купляеш. У мене грошей катма. Я тiльки спiвати можу. – Вона схрестила руки на грудях i вдавано почала задирати кирпатого носа, а потiм голосно розсмiялась.

Звiсно, Роман нi до якого кореша в «Коктейль-хол» того вечора не повернувся. Незнайомку, що раптово виринула до нього з лютневоi хуртовини, звали Люся.

Роман купив i французькi булочки, i «тошнотiки», i пиво та ще й газованоi води. Люся вiд пива на вiдрiз вiдмовилася, мовляв, живе з дядьком, той деспот i тиран. Якщо унюхае – приб’е. Вона була такою веселою i вертлявою, що це повнiстю компенсувало дещо зайву ii вагу. Однак Роман навiть не помiчав цього. Вiн усе дивився в Люсинi очi, а вона говорила й говорила…

– А ти знаеш, до речi, що Бенi Гудмен, подейкують… Ой, подейкують звiсно, може й не правда… – i Люся закотила очi, очiкуючи, коли Роман сам почне випитувати у неi про що йдеться.

І таки майже вiдразу нетерпляче вiн запитав:

– Та що? Кажи вже!

– Та нiби вiн сам iз Бiлоi Церкви. Єврей. Але батьки емiгрували ще до революцii, чи щось таке… Ох, чуе мое серце, приiде вiн якось у Радянський Союз iз концертами. Ось побачиш.

– Аякже! Перелiзе через залiзну завiсу! – розреготався Роман i ледь не бовкнув, що iншого вiдомого американця Джона Стейнбека його батько якось «розробляв» на пляжi Труханового острова, коли той заявився з туром по радянських республiках[3 - Бiльше про це читайте в роздiлi «Пляж» ретророману «Церква святого Джеймса Бонда та iншi вороги».

]. Але прикусив язика й таки промовчав.

– Не вiриш?! – не вгамовувалася дiвчина. – Та в мене чуйка на такi афери. Приiде, ось побачиш! Уже, кажуть, домовлявся з керiвництвом нашоi краiни, аби його пустили. Ну ще рiк-другий…

Роман розсмiявся:

– А ти затята.