Життя в рожевому

Десь за дверима Дуня з батьком i частина гостей святкували мiй день народження. Решта подалися на вулицю курити. Увiмкнули голосно радiо, i я встигла побачити, як Толя з протилежного потоку активно вистукуе пiд якусь пiсню каблуками своiх модних шузiв, коли за нами зачинилися дверi моеi кiмнати. Чи вони знали, що вiдбуваеться? Гадаю, що здогадувалися.

Вiн не був нiжним i – надзвичайно нiжним водночас. Я хамила йому вербально, однак, хоча i дерев’янiло, вiдповiдала йому, стежачи за порухами свого тiла. Менi було лячно.

Моi груди i мiж ногами – набрякли, немов бруньки котикiв у Гiдропарку навеснi. Я була волога i спантеличена. Його руки ковзали по моему тiлу пiд блузкою i спiдницею, немов намагалися вiднайти якийсь стародавнiй скарб. Я намагалася не схлипувати, але моi вуста мимоволi вiдкривалися, i виходило щось схоже на нявчання котеняти. Вiн те нявчання стишував поцiлунками. Тихше-тихше… Тобi не боляче? Я не знала, що на це вiдказати. Мое тiло нагадувало суцiльне мiнне поле. Я не знала, чи менi не боляче, чи все ж приемно… Єдине, чого я хотiла, – так це продовження. Моi стегна мимоволi розсувалися, i по вологiй шкiрi мiж ними я здогадувалася, що якщо вiн не увiйде в мене, менi доведеться закритися у ваннiй кiмнатi й несамовито пестити себе, доки я не отримаю задоволення. Іншого виходу не було. Голова паморочилася вiд одного бокала шампанського так, нiби й не було пива i горiлки на шкiльному подвiр’i перед iмпровiзованою дискотекою кiлькома роками до того, якi мене мали загартувати й пiдготувати до всього алкоголю у свiтi разом узятого. Я сором’язливо доторкнулася до його штанiв i вiдчула твердий еректований прутень пiд цiвками пальцiв. Вiн, так само сором’язливо, повiльно вiдвiв мою руку вiд своеi ширiнки. Я навiщось подивилася на килим, що висiв над моiм лiжком i зображав пасторальну iдилiю оленят на галявинi. Чомусь на пам’ять спало безлiч ранкiв, коли я роздивлялася тих оленiв i все намагалася нарештi прокинутися, аби спочатку пiти до дитсадка, потiм за кiлька рокiв – до школи, i ось, нарештi, на пари свого педагогiчного… «Ти точно цього хочеш?» – вiн уважно дивився менi у вiчi. «Так, увiйди в мене». Я сама злякалася цих слiв, нiби чула iх вiд когось менi незнайомого, однак це був мiй голос, i я майже просила, волала про допомогу. За перших його рухiв (а я була незайманою, i це не було так уже й просто ввiйти в мене) вiн спинився i знову запитально подивися менi у вiчi.

Я стогнала, i сама пестила собi груди пiд блузкою.