Товариство осиротілих атеїстів

Бiля центрального входу в театр опери i балету[8 - Сучасний Нацiональний академiчний театр опери та балету Украiни iменi Т. Г. Шевченка.], навпроти якого розташовувався ресторан, поволi почали юрмитися по-святковому вбранi вiдвiдувачi – пошановувачi Бориса Гмирi. Тоня, поки чекала на Дмитра, розглядала афiшу опери «Тараса Бульби», де у вiдомого спiвака була одноiменна арiя. Їй тодi навiть здалося, що вона чуе його оксамитовий бас з причиненого вiкна на другому поверсi театру. Мабуть, то була репетицiя – спало на думку жiнцi.

Пiсля горiлки Тоня розслабилась i вже не переймалася, що в неi стара сукня, ще й вилиняла пiд пахвами. Ото сором… Але то пусте.

Дмитро склав руки дашком над бiлою скатертиною i мовчки спостерiгав за нею, поки офiцiантка, котра невчасно сунулася запитати: «Може, вам ще налити?» не перервала iхньоi iдилii:

– Не зараз! Так от, Тоню, – звернувся вiн до неi, котра, виявляеться, вже хвацько п’е горiлку. – Я недаремно згадав отой епiзод. Ну, ти пам’ятаеш… Ця каблучка знята з пальця однiеi нацистки.

І я вважаю, що ти гiдна ii носити. На, тримай.

З цими словами Дмитро знову урочисто пiдсунув носовичка, в котрому лежав перстень, до Тонi, явно очiкуючи вдячностi. Однак миттево почув у вiдповiдь:

– І ти гадаеш, я носитиму оце? – Вона гидливо вiдсунула його. – І потiм, звiдки ти знаеш, що та, в якоi ця каблучка була вiдiбрана, була нацисткою?

Чоловiк поморщився:

– Усi нашi вороги заслуговують на кару! І потiм, вона вже померла. То яка тепер рiзниця: була, не була… Бери!

– Та не треба менi! – вже голосно обурилась Тоня.

– Бери, кажу… – погрозливо просичав Дмитро. – Я вiддаю тобi все, що маю. Бо ти – мати моеi дитини, i я хочу пiклуватися про тебе.

Тоня лише знизала плечима i вiдвернулася до вiкна. За ним все так само цвiрiнькали пташки, оспiвуючи таке скороминуще лiтне тепло. А ось по-святковому вбранi театрали кудись зникли – мабуть, вже починалася опера. Вона згадала свою бабусю-травницю, в котроi на городi з-помiж iнших цiлющих i запашних трав i тмин рiс.

Бабуся його вирощувала на продаж i собi до хлiба додавала. Згадалися i помiдори, i велика бiла редька, ii Тоня не дуже любила, однак, як на лихо, саме вона гарно росла на сухiй, порепанiй землi пiвдня Украiни. А якщо вiрити бабусi (а та зналася, ще й як на цiм), редька особливо була корисна для молодого органiзму онучки…

Я

Привiт. Давно не чулись.

Тож я – Марiя. Саме те немовля, про появу якого на свiт наприкiнцi сорок шостого йшлося в попереднiй книжцi.