Товариство осиротілих атеїстів

– Як там у цього вiршомаза убогого? – Богдан поморщився, вдаючи, нiби вiн силкуеться пригадати, що ж там далi, в цiй пiснi? Насправдi вiн добре пам’ятав. Бо його вона вразила. І найкращими обладунками в такому випадку були цинiзм та iронiя. Тож чекiст, що нарештi взяв себе в руки, ними скористався.

То дождь, то снег, то мошкара над нами,

А мы в тайге с утра и до утра.

Вы здесь из искры разводили пламя,

Спасибо Вам, я греюсь у костра.

Вам тяжелей, Вы обо всех на свете

Заботитесь в ночной тоскливый час,

Шагаете в кремлевском кабинете,

Дымите трубкой, не смыкая глаз.

И мы нелегкий крест несем задаром

Морозом дымным и в тоске дождей,

Мы, как деревья, валимся на нары,

Не ведая бессонницы вождей.

Вчера мы хоронили двух марксистов,

Тела одели ярким кумачом.

Один из них был правым уклонистом,

Другой, как оказалось, ни при чем.

– Ось цi небезпечнi. Ось цих треба…

Богдан поморщився i замовк. Навiть не намагався видаватися веселим, як завжди.

Геннадiй Петрович уважно стежив за товаришем. Той продовжив розповiдь:

– Але ж i хвацько забацав вiршик свiй, рифмач недобитий, чи то пак – недосаджений. Нiчого… Нiчого… Ось вiдмотае свiй строк i його знову туди ж – на нари. Вийде – почне знову ротяку вiдкривати, i кожен другий, поки вiн на своiй семиструннiй гiтарi наярюе, на нього доноситиме куди слiд. Всюди нашi люди, Гено.

Богдан похмуро замовк. Вiн був з iншого, сьомого вiддiлу. Однак негласно з Геною йому можна було дiлитися.

Одна установа, однi секрети на всiх. Ресторанний вокалiст, скориставшись затишшям помiж чекiстами, затягнув свою улюблену «Ой, кто-то с го-оорочки спусти-иился», а Богдан замовив офiцiанту яечню – едине, що в той передранковий час ще подавали.

– Чого ти такий похмурий? – нарештi наважився запитати Гена. – Тiльки не кажи, що через цього кобзаря зекiвського. Тобi таке не може настрiй зiпсувати – я ж знаю.

– Мене переводять.

– Що-о? – майор гаркнув так, що на них обернулося кiлька офiцiантiв. З вiдвiдувачiв цiеi пiзньоi години в барi були лише вони i двое п’яних дядькiв у дорогих костюмах за столиком бiля стiни.

Богдан вiдразу зрозумiв занепокоення товариша:

– Не переживай так. Це не покарання. Мене не розжалували, а справдi переводять в дев’ятий вiддiлок. Тепер займатимусь охороною украiнського уряду. Я навiть радий цьому… – промимрив, ледь не плачучи, капiтан.