Товариство осиротілих атеїстів

)

Бар розташований у будинку на розi Володимирськоi i Свердлова[15 - Сучасна Прорiзна вулиця.]. Саме той манiрний i розкiшний, нечуваний сорокадвометровий велетень, котрий за часiв свого будiвництва в тисяча дев’ятсотому вважався хмарочосом. Сусiдський iнвалiд, про що, звiсно, Геннадiю Петровичу було невiдомо, коли проходить повз, завжди згадуе кафе «Мiмоза» з «Бiлоi гвардii» – роману киiвського письменника, що його вiн захоплено прочитав французькою. Бо видало роман паризьке видавництво «Конкорд».

Не радянське, примiром, «Советский писатель», або «Художественная литература» – нi.

«Лампи, оповитi циганськими шалями, кидали два свiтла – вниз бiлий електричний, а вбiк i вгору – помаранчевий. Зiркою блакитного запорошеного шовку розливалася стеля, в блакитних ложах виблискували великi дiаманти i лиснiли рудуватi сибiрськi хутра…»

Однак у офiцера МДБ i сина професора – абсолютно рiзнi асоцiацii з усим Киевом. Не лише з прибутковим будинком купця Сироткiна. І правда – вона завжди неоднакова, рiзна.

Якщо вже казати про правду, саме ту, що одна – кровно-емпiричну субстанцiю думок i суджень. Тож…

Друга година ночi. Юний вокалiст, iмовiрно, на пiдробiтках з курсiв оперного спiву, у супроводi маленького ресторанного оркестру затягуе: «Каким ты был, таки-иим ти i оста-аался!..» Два коктейлi «Волга» з горiлки, м’ятного лiкеру i лимонного соку. Повний мiсяць-породiлля, такий великий, немов лискучим животом з пологовоi заглядае через арочне вiкно на всю стiну всередину бару i ось-ось окропить водами, що вiдiйшли.

Точиться дуже тиха розмова – алкогольним подихом. Близько-близько. Аби нiхто не чув.

– Вони тепер пiснi складають. Народна творчiсть. Щось на кшталт кобзарiв наших, – сказав Богдан, про щось посилено розмiрковуючи.

– Кого? – не зрозумiв Геннадiй.

– Ну, кобзарiв! Ти що, нiколи не чув про бандуристiв? Таких дiдуганiв з кобзами або бандурами? Вони ходили в минулому, ще до радянськоi влади, по селах. Зазвичай були слiпими, i iхнi поводирi – малi хлоп’ята-сироти.

Кобзарi були немов радiотранслятори нинiшнi – передавали епiчну народну творчiсть.

– Тобто?

– Ну спiвали народних пiсень, дум. Казки розповiдали. Не чув?

– Нi, – хмикнув Гена. Його це вiдверто мало цiкавило… Хоча згодом зауважив: – Чудернацька назва: кобзар. Я гадав, iснуе лише один Кобзар. Шевченка.

– Ну так отож! А та збiрка Тараса Григоровича названа на честь отакого типового бандуриста.