Світлина Хресної Матері

Вiн не плакав тодi, нi… Ця подiя не викликала в «Шановного Івана», як називав свого пiдопiчного старий шаман, жодного негативу, бо просто не могла його викликати. Адже «Шановний Іван» вже знав, що смерть – то лише рух. А рух – то шлях до переродження. Коло знову замкнулося. Воно було приречене замикатися невпинно знову i знову.

І все знову повторювалось. Тож, за кiлька днiв по тому, на тому самому мiсцi Леонiд Іванович, вже прекрасно розумiючи, що вмовити батька повернутися до цивiлiзацii не вдасться, прощався з ним назавжди.

Шаман сидiв навпочiпки i помiшував духмяний збiр сибiрських трав в маленькому казанку. Льоня, вдягнений занадто тепло як для раптово нахлинувшоi сибiрськоi весни, стояв за спиною батька i потирав змокрiлого лоба. Шаман вiдчув тугу сина, який дивився на нього, i обернувся до Леонiда:

– Я нiколи не питав тебе. Однак зараз… Прошу, розкажи менi, як тобi було в нахiмовському? Ти щасливий, що захищав нашу батькiвщину?

– Так, я щасливий, батьку. І менi шкода, що я не змiг залишитись тим, ким я був до iнвалiдностi.

– Ти залишився. Таким самим. Просто повiр менi, синку. Менi шкода, що мене не було поруч з тобою так довго… Але ти завжди був в моiх думках.

– Я знаю, батьку…

– Ось, тримай настоянку. Вона тебе пiдбадьорить, i не варто нi за чим в цьому життi сумувати, просто повiр менi.

– Ти занадто часто просиш просто тобi повiрити, тату, – сумно усмiхнувся Леонiд.

– Це тому що деяку iнформацiю треба просто приймати. Беззастережно, як схiд сонця або зорi на нiчному небосхилi.

Як дощ i вранiшню росу. Бо вони просто е. Існують.

– Взагалi-то, i рух свiтил на небi, i щорiчнi опади вже давно вивченi людством. Себто ми точно знаемо, чому вони вiдбуваються.

– Нi, синку… Вони просто е. Для мене, для бiльшости людей на цiй планетi. Не всi такi розумнi, як ти i не всi потребують доказiв. Зрозумiй це. Так тобi буде легше…

– Тобто жоднi доводи повернутися…

– На мене не подiють, – закiнчив речення сина шаман. – Я не зможу повернутися до минулого життя.

І рiч не в тiм, що це складно або що… Я маю обов’язок. Я маю залишитись тут.

– Я розумiю, – видихнув Льоня i взяв металевий кухоль з паруючою настоянкою трав з рук шамана.

– Гадаю, ми нiколи бiльше не побачимось, – подивився той, хто був в минулому життi Іваном Краузовичем, на свого нащадка. – Просто прийми це, синку.

– То, може, в наступному життi? – з надiею вимовив Леонiд бiльше жартiвливо, анiж серйозно.

– Тобi збрехати? – усмiхнувся новий шаман.