Кохання останнього магната

– Ми вiдкачаемо цю воду в болото на Тридцять шостiй вулицi, – мовив Робi, окинувши оком розмiри розливу. – Це мiська власнiсть… От вам i Божий промисел. Тiльки-но подивiться!

На макiвцi величноi голови бога Шиви[53 - Шива – один iз трiйцi головних богiв в iндуiзмi, поряд з Брахмою та Вiшну.] вниз за течiею штучноi рiчки пливли двi жiнки. Ідола змило з майданчика, що зображав собою Бiрму, й несло звивистими путями рiки, посеред якоi вiн разом з iншими уламками катастрофи то борсався на мiлинi, то кружляв у водовертi.

Двi бiженки знайшли притулок серед звивин божественних локонiв на високому чолi i на перший погляд скидалися на туристок на автобуснiй екскурсii визначними мiсцями паводка.

– Ти диви, Монро! – вигукнув Робi. – Глянь он на тих дамочок!

В’язнучи ногами в непередбаченiй багнюцi, обидва дочвалали до берега основного русла. Звiдси було видно, що жiнки неабияк переляканi, проте вже сповненi надii на скорий порятунок.

– Хай би й пливли собi до самоi стiчноi труби, – галантно порадив Робi.

– Та рiч у тому, що Де Мiлю знадобиться голова вже наступного тижня.

Утiм, вiн був людиною, що не скривдить i мухи, i вже за мить стояв по пояс у водi, намагаючись пiдчепити Шиву багром, та досяг лише того, що закрутив голову паморочливими кругами. Тут надiйшла допомога, яка помiж iншого виявила, що одна з них вельми гарненька, i що обидвi вони, либонь, з вершкiв суспiльства. Та на майданчик вони запливли приблудами, й Робi бридливо дожидав, щоб сказати iм пару теплих слiв, поки iдола приборкують i виволiкають на сухе.

– Та вiдчепiться ви вже вiд голови! – озвався вiн знизу вверх. – Це ж вам не сувенiр!

Одна з жiнок покволом зiсковзнула по щоцi iдола, де внизу Робi ii спiймав i поставив на ноги; iнша, пiсля коротких вагань, наслiдувала прикладу. Робi обернувся до Стара за присудом.

– Босе, i що з ними далi робити?

Та Стар не вiдповiв. За два кроки вiд нього з легкою посмiшкою було обличчя його покiйноi дружини, цятка в цятку навiть до виразу. На вiдстанi двох крокiв мiсячного сяйва на нього дивилися знайомi очi, на знайомому чолi ворушився закруток волосся, а посмiшка, що застигла на обличчi, майже не змiнилася в прорисах, навiть напiввiдкритi губи були тi самi.

На мить його пробрав благоговiйний трепет, i вiн ледве не скрикнув. Миттю перед його очима пронеслися затхла напiвтемна кiмната, приглушений плавний плин чорного лiмузина-катафалка, падаючi квiти, що собою вкривають землю – i ось вiн бачить перед собою ii, живу та усмiхнену.