Великий Гетсбі. З ілюстраціями

Очевидно, це здивувало ii саму не менше, нiж мене, бо вона позiхнула i пiсля кiлькох швидких, спритних рухiв опинилася у вертикальному положеннi посеред кiмнати.

– У мене все вже занiмiло, – поскаржилася вона. – Я пролежала на цьому диванi цiлу вiчнiсть.

– На мене навiть не дивись, – вiдказала Дейзi. – Я весь вечiр намагаюся витягти тебе до Нью-Йорка.

– Нi, дякую! – сказала мiс Бейкер, поглянувши на чотири коктейлi, щойно внесенi з буфетноi. – У мене зараз суцiльнi тренування.

Том подивився на неi з недовiрою.

– Так, звiсно! Вiн перекинув у себе коктейль, наче в склянцi його була крапля. – Як ти взагалi досягаеш якихось успiхiв з такими «тренуваннями», для мене загадка.

Я подивився на мiс Бейкер, не розумiючи, в чому саме вона «домагаеться успiхiв». Вид ii менi сподобався. Це була струнка дiвчина з невеликими грудьми, прямою поставою, яку вона ще бiльше пiдкреслювала, вiдводячи плечi назад, як молодий кадет. Їi сiрi, примруженi вiд сонця очi теж дивилися з блiдого, чарiвного, незадоволеного обличчя з ввiчливою взаемною цiкавiстю.

– Ви живете в Уест-Еггу, – зауважила вона презирливо. – Я декого там знаю.

– Я не знаю там нi…

– Але ж ви не можете не знати Гетсбi.

– Гетсбi? – перепитала Дейзi. – Якого Гетсбi?

Перш, нiж я встиг вiдповiсти, що це був мiй сусiд, оголосили обiд; владно взявши мене пiд руку своею мускулистоi рукою, Том Б'юкенен повiв мене з кiмнати, нiби пересував шашку з однiеi клiтини на iншу.

Стрункою, томною ходою, ледь торкаючись руками стегон, двi молодi жiнки вийшли, випереджаючи нас, на веранду, витриману в рожевих тонах, з якоi вiдкривався вид на захiд сонця; там стояв стiл, i на вщухлому вiтерцi мерехтiли вогники чотирьох свiчок.

– Навiщо свiчки??? – насупилася Дейзi i пальцями загасила iх. – Ще два тижнi, i настане найтривалiший день у роцi. – сказавши це, вона обвела нас усiх сяючим поглядом. – А ви теж завжди очiкуете настання найтривалiшого дня року, щоб пропустити його? Я от завжди очiкую найтривалiшого дня року, а потiм забуваю i пропускаю його.

– Нам треба щось запланувати на цей день, – позiхнула мiс Бейкер i сiла за стiл, розлiгшись наче в лiжку.

– Чудово! – сказала Дейзi. – І що ми заплануемо? Вона повернулася до мене безпорадно: – А що зазвичай планують люди?

Не встиг я вiдповiсти, як вона з жахом в очах вже розглядала свiй мiзинець.

– Погляньте! – жалiбно сказала вона, – Вiн досi у мене болить.