Німа смерть

Вiн випробував обидва методи – пожадливе заковтування i повiльне жування, – але жоден iз двох не спроможний притлумити його голод, його вiчний голод, вiчне тло його життя, що пригноблюе все iнше. Життя, що не заслуговуе так називатися. Його життя полягае в тому, щоб якось перетривати вiд книжки до книжки, вiд сну до сну, якось витримати промiжок часу мiж ними – часу, в якому тiльки дихання, очiкування i голод. Час – його ворог, вiн уже затямив це. Вiн зможе бути щасливим, тiльки якщо вiн вирветься поза час.

Саме за це вiн сердиться на матiр – за те, що вона повернула його в час.

Вiн чуе ii голос i дивиться горi, вчепившись у свою книжку, наче то скарб, який вона погрожуе вирвати в нього з рук.

– Доброго ранку, мiй милий хлопчику. А ти знаеш, який сьогоднi день? – простягае вона до нього руку. – Твiй батько приготував для тебе сюрприз! Ходiмо!

Вiн встае. Нерiшуче – надто часто вони його заманювали облудними обiцянками i, зрештою, вiн завжди потрапляв у iхню пастку.

Але вiн не наважуеться суперечити.

– Обережно!

Вона допомагае йому взутися, щоб не поранив собi ступнi, i накидае на нього халат. Вiн iде слiдом за нею крiзь довгу анфiладу кiмнат – свою величезну розкiшну в’язницю, де панують вiчнi сутiнки. Вони спускаються по сходах i заходять у велику залу, в якiй навiть його мати видаеться маленькою i заблуканою. Їi пiдбори голосно стукають по кам’янiй пiдлозi, а його кроки такi нечутнi, нiби вiн уже мертвий, нiби вiн уже настiльки мертвий, наскiльки почуваеться.

Вiн здивований, коли вона вiдчиняе дверi пiдвалу, якi, зазвичай нiколи не вiдмикають. То його дiдусь, розбагатiвши на торгiвлi акцiями, звiв у районi Ванзее вигадливий середньовiчний замок у темному готичному стилi, популярному в передвоенну добу. Дверi пiдвалу нагадують дверi пiдземелля.

Що вони там для нього наготували?

– Не бiйся!

Помiтивши його вагання, мати усмiхаеться i бере його за руку; вона повiльно веде його, крок за кроком, додолу по кам’яних сходах у темряву.

Тут немае затхлого спертого духу, але пiдземелля йому не подобаеться – вiн боiться, як завжди, боiться свого батька, його строгости, його невблаганности. Чи не хочуть вони заманити його в нову в’язницю? У вузькому темному пiдземеллi стежити за ним, либонь, iще зручнiше? Так, що вже й мати бiльше не зможе потай дати йому якийсь коржик, щоб полегшити його страждання.

– Не бiйся, – каже вона зараз, i його страх посилиться.