Німа смерть

Вiн таки дiйняв його: Енгельберт Рат нарештi скривився ображено.

– Я не розумiю, що вiдбуваеться, – поскаржився вiн. – Я в гостi до сина, а вiн мене отак приймае!

– А чого ти очiкував? Я майже рiк живу в цьому мiстi, i нiхто з вас навiть нi разу не вiдвiдав мене… Аж раптом ти, нi сiло нi впало, з’являешся без попередження, i вважаеш, я маю вистелити тобi червону дорiжку?

– Тому, хто мешкае в скляному будинку, не варто жбурляти камiнцi, – вiдказав Енгельберт Рат: слова його пролунали достатньо виразно, хоч вiн нiтрохи не пiдвищував голос.

 – Чи ти сам колись гостював у нас, вiдколи живеш у Берлiнi? Ти навiть на Рiздво не навiдався до Кельна! Якби ти знав, скiльки радости подарував би матерi! Натомiсть ти зголошуешся на чергування на всi свята, хоча Карл залюбки вiдпустив би тебе.

– Звiдки тобi все це вiдомо? Ти шпигував за мною?

– Менi немае потреби шпигувати, щоб такi речi знати. Я таки в полiцii служу.

– Чому я завжди про це забуваю?

Енгельберт Рат мав стомлений вигляд зараз, коли дивився на сина.

– Ми так рiдко бачимося, Гереоне, – мовив вiн. – Нам не слiд щоразу сперечатися. Ти залишився моiм единим сином.

«Так, тому що ти вiдмовляешся дати шанс Северину», – подумав Гереон.

– Навiщо ти тут? – запитав вiн вголос.

Енгельберт Рат учергове прочистив горло, перш, нiж говорити.

– У нас зустрiч, – сказав вiн. – Другу потрiбна твоя допомога.

– Я не пам’ятаю про жодну зустрiч.

– Я вже розмовляв iз фройляйн Пройснер, – кивнув Енгельберт Рат у бiк кухнi, де Катi, знай грюкала посудом.

 – Вона погодилася, щоб я тебе на пару годин викрав. Зрештою, багато часу це не забере. Ти повернешся на дев’яту тридцять. Шапку й пальто можеш лишити вдома. Нам треба у «Кайзергоф».

Саме це вiн так ненавидiв у батьковi – Енгельберт Рат мав геть усе тримати пiд контролем, смикати за всi нитки, знову i знову врегульовувати речi, про якi його не просили. А себе Рат ненавидiв iще бiльше за те, що проти батькiвського авторитаризму завжди виявлявся настiльки беззахисним.

Та хоч би там як, щось у ньому блокувало будь-якi спроби опору.

– Я знав, Гереоне, що ти не пiдведеш мене, – сказав Енгельберт Рат, пiдводячись. – Якщо поквапимося, ми встигнемо вчасно.

Права рука батька пiдштовхнула його до дверей.

Вiн не здатний був опиратися. Вiн, як завжди, пiдкорився.

Коли вони вийшли в передпокiй, батько i син, Катi стояла в кухонних дверях, з кухонним рушником у руцi – пам’ятник нiмецькiй домогосподарцi – i всмiхалася.