Німа смерть

Територiю вiдгороджувала довга цегляна стiна. Студiя як така височiла скляною горою трохи далi вiд шосе, подiбна до величезноi оранжереi, геть чужоi посеред прусськоi промисловоi забудови довкола. При входi вартував «шупо» – шуцполiцай з 202-i дiльницi, тримаючись так делiкатно, що вони не одразу помiтили з дороги його синю унiформу.

– Прошу сюди, панове, – сказав вiн, показуючи на великi сталевi дверi, коли Рат продемонстрував свiй жетон. – Ваш колега вже всерединi.

– Що там трапилося? – поцiкавився Рат.

 – Ми тiльки знаемо, що стався нещасний випадок.

– Актрису грець ударив. Просто посеред зйомки. Це все, що я знаю.

У Рата за спиною крекнув Геннiнг, якому випало перти вiд машини важезне фотоприладдя. Шупо вiдчинив йому сталевi дверi, i щуплий помiчник детектива, маневруючи довжелезним штативом i ящиком з камерою, вступив у примiщення. Рат i Червiнскi увiйшли за ним.

Величезнi вiкна i скляна стеля, що знадвору надавали будiвлi вигляду оранжереi, всерединi виявилися цiлковито запнутими довгими полотнищами цупкоi тканини, тож Геннiнг, зi своiм вантажем, мусив пильнувати, щоб не перечепитись у темрявi – по всiй пiдлозi в рiзнi боки тягнулися якiсь дроти й кабелi.

Обережно переступаючи через штучнi «лiани», Рат роззирався по цих технiчних джунглях: лiс приладiв – прожектори на штативах, мiж яких засклена шафа, подiбна до сповiдальнi. За товстою, але бездоганно чистою скляною перегородкою Рат упiзнав силует кiнокамери. Інша камера стояла на вiзку зi штативом, умiщена в масивний металевий корпус, з якого визирав самий тiльки об’ектив.

Поруч – футуристична на вигляд консоль iз вимикачами, рурками й дрiбними миготливими вогниками, на якiй лежала пара навушникiв. Грубезний кабель тягнувся вiд консолi вглиб примiщення, де набiр тонших кабелiв з’еднував його з чимось на кшталт шибеницi, з якоi звисали два срiблясто-чорнi мiкрофони. Дорогий паркет, меблi з темного вишневого дерева i, на додачу, камiн – все це мало вигляд елегантного готельного номеру, що заблукав у просторi i випадково приземлився в геть недоречному середовищi. На паркетi кабелiв не було.

Скупчення людей здавалося так само невiдповiдним елегантного iнтер’еру: технiки й робiтники у сiрих i бiлих комбiнезонах поверх простих сорочок з закасаними рукавами. Єдиний респектабельно вбраний чоловiк, блондин у смокiнгу, сидiв у розкладному крiслi мiж прожекторами на штативах i джгутами кабелiв i голосно ридав, затуливши обличчя долонями.