Останнє літо. Всі ми родом з 90-х (українською)

Саме тому перiодично траплялися iсторii з отруеннями гальмiвною рiдиною, омивачем скла, неправильно виробленi клеем ВФ, а останне, що нам повiдав Жека, чия сестра працювала в лiкарнi, – це гудронна людина. Цей чоловче, спiвробiтник однiеi з путеремонтных бригад, чи то на суперечку, чи то в гарячцi похмiльного синдрому, надудлився креозоту змiшаного з чимось там ще – чим там просочують шпали на залiзницi? – i в станi повноi нерухомостi був доставлений в лiкарню на «реабiлiтацiю». Новину з прибуттям такого роду «пасажирiв» була не нова, але тут збiглася чи не вся лiкарня подивитися на «чудо»!, бо це диво перетворилося в щось подiбне за кольором з дерев'яною шпалою, просоченоi речовиною, що i пило, диво природне.

І ось, вискочивши з будинкiв i зiбравшись на колонцi трохи нижче району, Жека з натхненням розповiдав нам цю iсторiю. Напевно, пiдкреслюючи тим самим необхiднiсть ведення правильного i здорового способу життя?! Нi, навпаки! Констатуючи крутизну i популярнiсть мужика, що таким чином випендрився на все мiсто.

Це, власне, i все, що Вам потрiбно знати про культуру споживання алкоголю, яка була притаманна i нам. Дорогий коньяк – це безмiрно круто, але, по-перше, не про нас, а, по-друге, на цi грошi можна напоiти всю нашу компанiю до стану повноi «неописуемостi». І як ви думаете, який вибiр був би зроблений, знайдись така можливiсть у нас?

– Ти взяв? – цiкавився Жека, маючи на увазi цiлком конкретну рiч.

– Ага! – вiдповiдав я.

– Де? – не вгамовувався вiн. Жека тiльки що вирвався з польових робiт, куди його так не до речi загнали «старики», i зараз питання «випити» для нього стояло дуже гостро, так як «старики» його все одно спиляють за втечу з фазенди, так хоч компенсацiя того повинна була бути вагомою.

– Все пучком! – запевнив його я. – Вдома не тримаемо.

– Це як? – не зрозумiв Жека.

– Довго пояснювати! – перервав його Льоха, який i сам був не в курсi, але алкогольна тематика останнi десять-п'ятнадцять хвилин, поки ми котилися вниз по однiй з крутих i вузьких вуличок, що носили прiзвище якогось революцiонера, що у нас вважалася чи не лайкою, Льосi неабияк набридло.

Вiн хотiв завести пiсню про реперах, о музицi i, можливо, про баб.

– А пожерти взяли? – раптом видав непристойне запитання Жека. Як-то у нас закушувати було не прийнято. Максимум вода з-пiд колонки. І все. А тут таке – пожерти!

– Ти ет чого? – здивувався Леха.

– Я з ранку нiчого не жер, – пояснював довготелесий i такий що виглядав втомленим Жека.