Останнє літо. Всі ми родом з 90-х (українською)

На момент нашоi юностi Веталя був тим товаришем, який мрiяв розкачатися – фiзично розкачатися, стати громилом, а-ля Шварц i чимось начебто, задовольнити тим самим свое его, а далi – як складеться… Я думаю, що тим самим – фiзичною перевагою i величезними розмiрами, як i всi ми – вiн тiшив свое пригноблене самолюбство. Це була його «точка опори», щось на зразок комплексу, якщо дозволите, i вiн його не боявся, всiляко намагаючись перебороти себе i обставини. А поки боротьба тривала, добряче випивав, трахав рухоме з ознаками жiночих статевих ознак, крутився зi своiм мотоциклом – «Восходом», що глох частiше, нiж заводився – i марив про велике майбутне.

***

– Здарова! – пiдкотив до мене Ветал. Вiн сидiв верхи на своему «Восходi» i той, на диво, ще не просто сопiв, але навiть iздив.

– Здавова! – пiдскочив я вiд несподiванки. Вiн пiдкотив зi спини i попередньо надсадно просигналив менi в спину.

– Заскочуй! – вiн поплескав по сидiнню у себе за спиною.

– Навiщо ти так сiдушку задер? – прокричав я йому у вухо. Сидiти було не те щоб незручно, але якось незвично. Сидiння одразу за спиною Вiталiка набирало висоту i я мало не падав йому на спину.

– Щоб тьолок катати! – пояснив вiн, крикнувши менi через плече не особливо поглядаючи на дорогу.

– Навiщо? – не зрозумiв я. Навiщо пiднiмати сидiння, створювати незручностi, щоб потiм катати?! І тут зрозумiв. Просто уявив, як чергова лопоуха малолiтка, запав на метушливий i гомiнкий характер Вiталiка, сiдае на його мотоцикл i тут же сповзае усiма своiми принадами прямо йому на спину. Ноги нарiзно, груди на спинi, рукам робити нiчого i вони обвивають Вэтала в два обхвати..

«Авжеж! В практичностi йому не вiдмовиш!» – посмiхнувся я своiй здогадцi спостерiгаючи за тим, як Ветал набирае швидкiсть, стрибаючи з купини на купину по розбитiй дорозi мiж будинкiв, комусь салютуе, махае Наташцi, потiм мчить поперек дитячого майданчика, вилiтае на спуск бiля мого будинку i далi, в сторону траси, що пролягае через наше мiстечко i забирае потiк машин далi, на схiд, у бiк Луганщини.

– Ну як? – кричить вiн, i я ледве чую з-за потоку повiтря, що нас починае роздирати на частини. А вже Ветал в ражi.