Характерники

Бойові ченці намагалися всіляко пробитися до злісного володаря пітьми, але його охоронці так само розлючено відбивали всі їхні спроби. Ось уже було зламано бойову палицю Михи об тіло багатоголового монстра і назавжди втрачено кинджали мольфарки в тілах безкровних суккубів.

Магічне зілля Марени було витрачено також марно – слуги підземелля відреагували на нього як на звичайний тютюн, що викликає лише чхання та кашель. Тіла самих захисників Ордену Віри, були покриті глибокими ранами і вони помітно втомилися, пропускаючи все більше ударів.

-Дивіться мені в очі, люди! - жахливий рев Вія, ніби пробуравив мозок, змушуючи остовпіли на місці. Вони приречено спрямували свій погляд у чорні провали очних западин самого пекла.

Здавалося їхні душі заглянули в саму глибину безодні, з моторошними картинками вічних мук. Найпотаємніші страхи, гріхи і пороки кожного з ченців набували своїх жахливих обрисів наяву, їхні тіла перебували в ступорі, а ментальна сутність була затиснута льодяною лапою смерті, що вже наближається.

-Улюблений мій чоловік, я вмираю, пробач мені за все! Дякую тобі за всі ті хвилини, що доля дозволяла бути поряд, – шепотіла бідна дівчина і по її щоках безперервними струмками бігли гіркі сльози.

-Ні мила моя дівчинка, ми не помремо, тримайся! Наші душі не дістануться темряви, - з останніх сил характерник намагався зняти своє фізичне заціпеніння, але йому це поки не вдавалося.

Коли морди Треглава схилилися для останнього смертельного удару, а пазурі невразливих демонесів занеслися над беззахисними людськими тілами – час на мить зупинився.

Немов у густому тумані, посеред побоїща з'явилися три яскраві плями, а з них вийшли волхви-наставники в білих шатах і з палицями в руках.

- Злах! Вед! Вогнебор! – закричали радісно послушники, частково вийшовши із заціпеніння.

- Дякую діти мої, за витримку та сміливість! – голосно промовив найстарший з них – Вогнебор.

-Це було найважчим випробуванням з усіх, що вам судилося пройти, але воно того варте! - схиливши набік голову, додав мудрий Вед.

-Ви не перемогли пітьму, але дали нам можливість безперешкодно потрапити в саме її серце, за що вам окрема подяка, - крізь зуби прошепотів чародій Злах, стукнувши камяну підлогу чарівним посохом.

Негайно з-під землі, прямо на очах виросли товсті дубові стебла і миттєво потягли всіх поплічників Вія в землю.