Епоха слави і надії

Дзвiнок не працював, i Нiколасу з Ганною довелося довго стукати в дверi потрiбноi квартири, перш нiж iм вiдчинили. На порозi iх зустрiла трохи повненька жiнка середнього вiку в квiтчастому фартусi i з недбалим пучком волосся на головi. Деякий час вони мовчки роздивлялися один одного. Втiм, Нiколасу було не звикати – в його професii клiенти рiдко починали розмову першими.

– Добридень. Ви, якщо я не помиляюся, Павлова Ольга? Мене звуть Нiколас Романов, а це – вiн кивнув на свою супутницю, – Ганна Шиян.

Жiнка нiчого не вiдповiла, лише продовжувала роздивлятися непроханих гостей.

– Прошу вибачення, що так затримався, я з Тауреда. Дозвольте поцiкавитися, де ваш чоловiк – Олександр Сергiйович?

– Нiчого страшного, – кивнула господиня квартири. – Проходьте, вiн у кiмнатi, – вона вказала на останнi вiд кухнi дверi. – Вам щось запропонувати?

– Нi, дякую, – вiдповiв Нiколас. – Я краще вiдразу приступлю до виконання завдання. І так вже затримався на десять рокiв.

– Так – так, звичайно, – схвильовано сказала жiнка.

Прикривши за собою дверi, Нiколас i Ганна оглядiлися навкруги. Кiмнатка виявилася зовсiм маленькою: розкладний диван, масивна шафа, крiсло i старенький телевiзор – ледве в нiй мiстилися. На диванi, спиною до них, лежав Олександр Сергiйович – в пом'ятiй сорочцi, розтягнутих тренiках i в одному тапцi. Другий валявся осторонь на радянському запорошеному паркетi. Вигляд у Олександра був вiдверто пошарпаний i жалюгiдний. Непривабливу картину доповнювало багатирське хропiння i стiйкий запах перегару.

– Добрий ранок! – Нiколас акуратно потряс чоловiка за плече.

– Який до бiса добрий ранок? – обурився той. – Оля! Я ж просив мене не чiпати!

– Це не Оля, – гмикнув Нiколас.

– Чого? Кого ще принесло?! – Гнiвно вигукнув Олександр, i рiзко сiвши на лiжку, зiбрався було схопитися на ноги, та так i плюхнувся назад, приголомшено округливши очi. Вiн повiльно моргнув раз, другий, третiй i весь зблiд, – здавалося, що чоловiк ось-ось втратить свiдомiсть вiд потрясiння.

– Я до вас у справi, Олександр Сергiйович, – м'яко окликнув його Нiколас. – Не варто так нервувати.

– У справi? – промекав чоловiк. – Так ти ж… Ти ж цей… Той самий…

– Ловець Снiв, цiлком вiрно. Звуть мене, до речi, Нiколас Романов.

Нiколас протягнув руку, але господар квартири взаемнiстю не вiдповiв – тiльки тихо вирячився на непроханих гостей, прямо, як його дружина зовсiм недавно. Телефон Нiколаса пиликнув повiдомленням.