Епоха слави і надії

Коли живеш, знаючи, що в тебе немае вибору, адже все одно рано чи пiзно доведеться зустрiтися з Кiстлявою. А тепер, повернемося до справи, – ляснув у долонi Лангре. – Що скажеш, Стажер? Є якiсь думки?

Стефан, що утнувся в телефон, помовчав пару секунд, i став швидко водити пальцями по сенсорному екрану та бiгати очима по чорних рядках.

– Харон – персонаж з грецькоi мiфологii! – Вигукнув вiн, радiючи, що так швидко знайшов в пошуковiй системi потрiбне йому слово. – Вiн перевозить душi померлих через рiчку Стикс в Пiдземеллi Царства Мертвих.

Виходить, той, хто залишив записку, вважае себе кимось на зразок перевiзника душ? – Питально зiгнув брову Стажер. – А в вас з'явилися припущення?

– Вiдчуваеш запах фарби? – Лангре повiв носом, нiби принюхуючись. – Картинам не бiльше року, а запах фарби занадто рiзкий. Послання написав Алекс Крамер i нам треба його знайти.

– Щодо запаху згоден, але ось стосовно записки… – Стажер з сумнiвом похитав головою. – З чого ви взяли, що ii залишив саме Крамер?

Лангре перевернув картину, на зворотному боцi якоi, виразно виднiвся пiдпис : "Алекс Крамер, 2019 рiк".

– Треба ж, – здивовано округлив очi Стефан, вражаючись тому, як легко може розмотуватися клубок, якщо тiльки трохи уважнiше придивитися до деталей. – Почерк спiвпадае з тим, що в листi. І рiк пiдходить.

Поки Стажер старанно шукав адресу художника, Лангре зробив пару останнiх ковткiв вже захололоi кави i продовжив оглядати номер. Цього разу не в пошуках доказiв, а з чистоi цiкавостi подивитися, як живуть заможнi люди.

Люкс надто вражав своею пишнiстю i зручнiстю. Здавалося, що тут було все для комфортного iснування. Навiть халати, i тi на вигляд були м'якими, слiпуче-бiлоснiжними, з емблемою готелю на грудях. В готелях, в яких доводилося зупинятися Лангре, халатiв не видавали.

– В одному тiльки Парижi офiцiйно зареестровано одинадцять Алексiв Крамерiв, – сховавши телефон в кишеню, вiдрапортував Стажер. – Найбiльше пiд опис пiдходить Крамер, який мешкае в промисловому районi.

Звiдси доiдемо за двадцять хвилин.

– Що ж, тодi поiхали, – кивнув Лангре. – Не втрачатимемо час.

Вийшовши з готелю, Лангре викинув в урну порожнiй зiм'ятий стаканчик i, користуючись можливiстю, швидким рухом пiдпалив цигарку. Вiн з насолодою затягнувся i мерзлякувато перекрутив плечима. Все ж на дворi стояла, хоч i м'яка, але осiнь. Їi пожежа поступово охоплювала все бiльше i бiльше дерев, з яких обгорiлими вогнями опадало сухе листя.