Епоха слави і надії

Дiтар обмiрковував те, що сталося, час неначе зупинився. Вiн зiтхнув i подивився, вмираючому прямо в очi. Анрiс також розумiв, що його рана смертельна, але в його поглядi читалося величезне бажання жити. Ченцi мовчали. Дiтар знав, що його чекае, знав, що це його борг перед пораненим другом, занадто довго вони з Анрiсом були завжди поруч, щоб ось так просто можна було порушити iх традицiю. І тут знову сильна судома спотворила обличчя вмираючого воiна. З його очей раптом хлинули сльози, а з рота – пiнистий потiк кровi.

– Мiй друг. – Задихаючись, промовив поранений. – Прошу, позбав мене вiд мук, не дай агарiйским грифам, виклювати моi ще зрячi очi i видряпати ще гаряче серце. Нехай твоя рука даруе менi свiт i спокiй.

Вiн захлинався власною кров'ю, але говорив чiтко, немов вiд цих слiв залежало його життя. І Дiтар знав, вiд нього зараз залежало,тiльки не життя, а смерть друга. Анрiс був гарним воiном i заслужив на останне прохання.

Ченцi рiдко дають клятви, а якщо все ж присягаються, то Сонцем, i зобов'язуються iх виконати.

Дiтар трохи коливався. Вiн знову оглянув рану ченця. Ситуацiя була безнадiйна. Уламок такого розмiру не вдасться витягнути, не зачепивши артерii. Анрiс втратив вже багато кровi i його кончина – це питання часу. Дiтар витягнув свiй клинок.

– Та буде свiт в твоему серцi, брат мiй. – Нахилившись, прошепотiв чернець своему вмираючому другу.

Анрiс бився в конвульсiях. Тiло вiн бiльше не контролював. Сили покидали його. Дiтар притиснув свого друга до себе i встромив кинджал в його серце, чим припинив страждання бiдолахи. Чернець стримав всi почуття в серединi. Нiхто не повинен бачити слабкiсть командира варти Бiлокам'яного, i нiхто не побачив. Орхан, що наближався, лише помiтив, як Дiтар опустив тiло ченця на землю i закрив очi померлого, провiв долонею по його обличчю.

– Знiми з нього зброю i обладунки. Нехай полоненi несуть Анрiса в селище. – Скомандував Дiтар Орхану.

– А що робити з чорношкiрим розвiдником? – Поцiкавився той.

– Вiн занадто цiнний для них. Вони швидще вб'ють його, чим вiддадуть у нашi руки. Його не можна довiряти полоненим. Особливо стеж за тими двома, з першого загону, що залишилися живими. Йдiть вперед, а я подивлюся, що вони там сховали.