Епоха слави і надії

Шоломи закривали огляд, заважаючи вловити рухи спритних вартових, ноги в'язли в пiску, щити при рiзких поворотах тiльки заважали, списи не встигали вражати ворога.

Ченцi ж, легко ухиляючись вiд даремних у ближньому бою копiй, танцювали свiй ‘’танець смертi’’. Дiтар повторював захисну мантру:

– "Ом".

Хоровод iх мечiв, копiй i кинджалiв з подвоеною швидкiстю крутився навколо iндусiв, що абсолютно втратили голову. Навiть Табурал i Фарсiс, старi воiни, що побачили все на свiтi, стояли, вiдкривши роти, доки ченцi рiзали iхнiх солдатiв, як новонароджених телят.

Коли кинджали ченцiв застрягали в мертвих тiлах ворогiв, вони дiставали iх, i високо пiднявши над головою, знову кидалися на ворога. Кожен чернець бився з двома iндусами, i лише iх ватажок Дiтар бився з трьома. Вiн був вiдмiнним бiйцем. Будучи циганською сиротою, йому доводилося вiдвойовувати шматок хлiба i мiсце для ночiвлi щодня, а прийшовши в Монастир, його навчили використовувати навички бою з розумом, а злiсть i ненависть пригнiчувати, примушуючи битися розумом, а не емоцiями.

Таким чином, Дiтар завдавав удар за ударом, вiд якого падали наймiцнiшi воiни. Результат битви був передбачуваний, а зброя ченцiв була настiльки мiцною, що вони ламали не лише ворожi мечi, але i iх щити.

Розвiдники, якi прибули з iншого берега озера, i зараз знаходилися на землi ченцiв, мали уявлення про цих воiнiв, але нiколи не бачили iх. Чутки i рiзнi оповiдi про ченцiв з таемного Братства вселяли страх в серця. Особливо, коли цi легенди пiдтвердилися, i iм вдалося вiдшукати Монастир.

Пропав мавр. Дiтару було важливо наздогнати утiкачiв, i для цього вiн встрибнув в джунглi, де побачив, як iндус одною рукою тягнув мавра до корiння дерева, а тим часом другою вдарив Дiтара по спинi. Чернець впустив меч, впав на землю, але не втратив свiдомiсть. В одну мить вiн схопив свiй меч i, вiдштовхнувшись вiд землi, скрутив ворога i приклав вiстря свого меча до його шиi. Той, в свою чергу, пiдняв руки, що означало – вiн здаеться. Чернець викинув iндуса з джунглiв i вийшов останнiм.

Сутичка була закiнчена. Четверо ченцiв стояли навколо п'яти полонених, iншi були мертвi. Індуси зацiпенiли вiд страху. Бiдолахи були далеко не безглуздi, вони розумiли, що це кiнець. Така рiч як надiя, мае звичку повiльно згасати. І деякi з iндусiв, навiть помираючи, сподiвалися на те, що iх побратими розiб'ють ченцiв. Холодний дощ не закiнчувався, краплi стiкали по обличчях та одягу людей. За кiлька хвилин все було закiнчено.